Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

Влучила. Фон Найбор почервоніла. Вона набрала повітря, щоб щось сказати, але не змогла. Жінка різко підвелася і вийшла з кухні, ретельно збираючи за собою сукню. Катаріна посміхнулася, вітаючи себе з маленькою перемогою. За десять хвилин з'явився Еркісія.

– Що ти зробила з нашою архішпигункою? Вона тільки повідомила мені, що я можу йти, куди захочу, і їй начхати, і, цитую, вона була розлючена, як вчаділий шершень.

– Я просто розмірковувала вголос, – знизала дівчина плечима. – Вона занадто бурхливо реагує. Нічого, переживе.

Вони швидко поснідали і вирушили на кареті до Роттердама. Бланшфлер мала якісь справи в Амстердамі, тож Катаріна не мала сумління тягнути її з собою. Спуск корабля, на який був запрошена фон Бессерер, був призначений на другу годину дня, тож їхати довелося досить швидко. Карета, що підстрибувала і торохтіла, не сприяла розмові, а Еркісія, переодягнений в одяг містянина, не мав настрою для бесіди. Всю дорогу він дивився у вікно і невидющими очима віддзеркалював тьмяний голландський пейзаж. Катаріна, навпаки, почувалася ніяково, вовтузилася зі складками своєї сіро-сріблястої сукні і намагалася придумати, про що б вона могла запитати ченця. Все, що вона придумувала, звучало дуже неправильно, нетактовно або і те, і інше. Лише через добру годину дівчина звикла до тиші настільки, що перестала хвилюватися. Вона зосередилася на розгляді варіантів для непростої розмови, яку очікувала після спуску.

Вони прибули на верф у Роттердамі вчасно. Верф була розташована на північному березі Рейну, досить далеко від центру міста, хоча з неї все ще можна було побачити далеку вежу церкви Святого Лаврентія, що застрягла посеред метрополії. Сама верф спочатку не справляла доброго враження: мандрівникам довелося довго йти через велике брудне поле, де були складені сажні деревини, ящики з вітрильним полотном, величезні мотки мотузок і різні будівельні матеріали. Між усім цим постійно снували брудні, замурзані робітники, які виганяли коней на стежки, що вели до берега, і перекрикували один одного.

Столярні, дротяні, канатні, шевські та різьбярські майстерні були розкидані повсюди і вигляділи як дерев'яні, гнилі сараї, і лише за ними вони помітили будівлі верфі – єдині цегляні будинки в цій місцевості, позбавлені прикрас і прості до безглуздя – вишикувалися в кілька десятків метрів від берега річки. У них містилися житлові приміщення для інженерів та адміністрація. Саме туди вони і прямували. Кучер запитав про управляючого верфі, і їх направили до дерев'яної платформи, що вела через море багна. Еркісія залишилася в екіпажі, що стояв в ряду інших карет, а Катаріну повели вздовж дерев'яної конструкції до широкої платформи на палях, де вже зібралися десятки людей. Лише коли дівчина проштовхнулася до перил, зроблених з ледь обтесаних брусів, вона побачила верф у всій її красі.

Чотири кораблі стояли на піщаному пляжі з досить крутим схилом. Коли Катаріна побачила їх, їй перехопило подих – вони були велетенські. Найбільший з них, величезний, товстий корпус якого виблискував свіжою смолою і був позбавлений щогл, мав, мабуть, сто кроків завдовжки і тридцять кроків заввишки. Це і повинен був бути "Амелією". Два інших стояли ще недобудованими – один складався майже з одного кіля, а на іншому тільки настилали палубу, прикриваючи безсоромно виставлені шпангоути і поперечні балки, – але вони здавалися такими ж масивними. Четвертий, найвіддаленіший від платформи, був найменшим і майже закінченим, набагато більш громіздким за стрункі військові споруди – мабуть, це був торговий корабель. Сотні людей крутилися між чотирма величезними корпусами, їхні незначні розміри створювали контраст із викинутими на берег бегемотами; навіть найвищим робітникам довелося б утворити піраміду з п'яти чоловік, щоб дістатися до бортів галеона. Всі корпуси підтримувалися величезними балками, встановленими на зсувних пандусах, що виходили прямо в море. З-під "Амелії" підпори щойно вибили.

Катаріна насилу змусила себе відірвати погляд від приголомшливого краєвиду і обвела поглядом платформу. Вона помітила де Ґреффа, який стояв у самому кутку помосту разом з невисоким паном, обвішаним шарфами медалей, ймовірно, віце-адміралом де Вітом. Однак вона не змогла зловити погляд старого рантьє, щоб навіть кивнути йому. Повз неї проходили переважно купці та моряки. Деяких вона знала в обличчя ще з балу. Декого з них супроводжували дружини та доньки, які, ймовірно, кивали їй імпульсивно, оскільки вона не зустрічала нікого з них раніше. Вона знала, що тут були всі основні акціонери Ост- і Вест-Індської компанії, а також синдики[25] найважливіших цехів і гільдій Нідерландів, але це були кола, в яких вона знала ще менше, ніж вершки суспільства. З аристократів вона помітила лише Генріха Оранського, відомого своїм інтересом до всього, що було пов'язано з військовою справою - неважливо, їхала ця штука верхи, бігла, плавала чи стояла на місці. Для нього, на відміну від де Ґреффа, приїзд Катаріни не пройшов непоміченим, бо він давно вже ловив її погляд, а коли йому це вдалося, глибоко вклонився їй.

Робітники зняли останні опори, що тримали корпус корабля на місці. Вздовж і впоперек палуби бігали майстри , перевіряючи, чи всі люки зачинені. Адмірал де Віт почав промову, з якої, стоячи надто далеко, Катаріна чула кожне третє слово. Там було щось про владу, щось про торгівлю, про милостивий океан і про панування - і це звучало саме так, як сказав би за таких обставин адмірал морської імперії. Потім вийшов бідно одягнений пастор і прочитав молитву за успіх корабля і його власника. Коли він закінчив, де Ґрефф подав знак майстрам верфі, що стояли внизу.

Юрба чоловіків кинулася до корпусу. Кожен тесля схопив товсту мотузку, прикріплену до дощок борту - по дюжині на кожного. За гучною командою головного проектанта, що стояв на підвищенні з дерев'яних ящиків, мотузки натяглися майже одночасно. Бригадири почали свій рівномірний наспів:

– Хііі... йо! Хіііі... йо! Хіііі... йо!

Спочатку здавалося, що зусилля сотень м'язів ніяк не впливають на велетня. Та все ж, після кількох ритмічних спроб тягну ти, корпус трохи сіпнувся. Затріщали стики і дошки. Робітники тягнули далі, грузнучи в піску так, що навіть з цієї відстані Катаріна могла розпізнати на їхніх обличчях вираз зусиль, які не піддаються людському розумінню. На шостий чи сьомий вигук бригадира - після секунд, які, здавалося, розтягнулися на чверті години, - корабель повільно, велично