Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— Я служив в Азербайджані неподалік від іранського кордону, — сказав я. — Бували випадки, що наші солдати перепливали річку Аракс і заглиблювалися на іранську територію. Совітські прикордонники на гелікоптері перелітали кордон, опускалися на іранську територію і нашого солдата або заарештовували, або розстрілювали. Чи не було б так і з вами?

— З нами так не було б, бо нас ціла група. Судили нас 18 чоловік. Крім карабінів і автоматів, був один крупнокаліберний кулемет і одна снайперська гвинтівка. Один гелікоптер нас би не взяв. Треба було б кілька штук. Ми готові були вступити в бій, при цьому він міг затягнутися. Навряд чи до такого бою на афганській території справа б дійшла. Усі ми стріляти навчилися ще до армії, а в армії ще більше оволоділи зброєю. Ба, один боягуз здав нас.

— Може, ви наткнулися на сексота?

— Його поведінка на слідстві і суді показує, що він до того не був знайомий з КДБ. А коли перелякався, то пішов до особняка і відтоді став, ясна річ, працювати на КДБ. Його прізвище Іван Смер-дюк.

Нас заарештували двадцять три чоловіки. Незабаром кількох випустили, а 18 судили. Я йшов першим у справі і мене присудили до страти.

Я чомусь звернув увагу на лису голову співбесідника:

— Ти полисів у час попереднього слідства чи після вироку?

— Після вироку. Доки замінили страту на 25 років, голова стала гола, мов коліно.

— Тебе одного присудили були до страти чи ще когось?

— Мене одного.

— Ти маєш у зоні однодільців?

— Є один.

— Що він за людина? Ти познайомиш мене з ним?

— Він не став учитися в таборах і залишився з тою початковою освітою, з якою пішов був до армії. Чесний чоловік, але вельми обмежений. Проте я познайомлю тебе з ним.

— А як ви вчилися в таборах?

— Не багато в зонах було освічених людей. Абсолютна більшість — це прості повстанці, хлопці з сіл, менше з міст. Чимало з націоналістичної інтелігенції 1944–1945 року виїхало за кордон. Багато москалі перестріляли, не довозячи до таборів. Смертну кару скасували були 1947 року, і до 1953 року не розстрілювали. 1953 року смертну кару поновили. У зонах я не зустрічав бодай одного обласного провідника ОУН, якого б арештували й судили до скасування смертної кари — їх всіх стратили. А ті деякі провідники, що є в зонах, то щасливі, які потрапили до рук ЧК після скасування смертної кари. Тут у нас є командир Тернопільської військової округи пан Омелян Польовий. Ти його вже знаєш.

— О, це високий провідник!

— Так. Йому поталанило: в одному бою з червонопогонниками поранило. Він був одягнутий в уніформу совітського солдата і його взяли разом зі своїми пораненими. Заки розібралися, хто він такий і передали під нагляд чекістів, то вже була складена медична картка з висновком, що рана не смертельна. Дострелити не було як, а присудити до страти не можна, бо смертна кара вже була скасована. І так він залишився живий.

У зонах раніше ні книжок, ні журналів не було, отож джерелом знань були такі люди, як Омелько Польовий, Василь Левкович. Завжди в зонах бували священики греко-католицької церкви. Часом траплялися вчені. Наприклад, Володимир Антонович з Києва (ніби родич славнозвісного історика Володимира Антоновича). Цей Антонович — геніяльний чоловік: він історію знав напам’ять і хоч не мав жодної літератури, але все збирав гуртки молодих хлопців і докладно розповідав про перебіг Першої світової війни, українську революцію і боротьбу за свою державу. Коли вже дозволили в зонах папір і зошити, то з його розповідей складали конспекти з історії. Менти їх вилучали, але вже не судили за антирадянську агітацію, і тому в’язні замість вилучених робили нові конспекти його лекцій. Ці конспекти були головними посібниками для вивчення історії періоду перших національно-визвольних змагань XX сторіччя. Після того, як знаходили такий зошит, звичайно Антоновича садовили в бур. Він відсиджував, повертався худющий — одні світлі очі горіли невгасимим вогнем. Хлопці намагалися його відгодувати, і він знову проводив свої лекції. Сидів він, либонь, з 1945, а може, навіть із 1944 року. Замордували його 1954 року після одного страйку. Міг би побути збоку. Ні, ввійшов у страйковий комітет. У наших не вистачало глузду його рішуче відштовхнути, а табірні сексоти підштовхнули його ближче до організаторів страйку. Після страйку їм влаштували слідство, побили. Розкидали в інші зони. Антоновича взяли до лікарні, закололи уколами і там він помер. А потім в’язні шкодували, бо вже нікому було вчити молодь.

— Між іншим, у мене є конспект його лекцій і якщо ти хочеш, то я дам тобі почитати, — промовив Степан.

— Буду дуже вдячний. Проте, як читати, щоб не забрали? Краще, коли б я переписав. Тоді б я ризикував своїм примірником, а не твоїм. Ти знаєш, я взявся демонстративно конспектувати з книжок в товсті зошити. Розкладаюся на столі, що посеред секції, і відкрито записую з книжок цікаві місця. Усі бояться будь-що писати і мене з усіх боків почали були попереджувати, що сексоти донесуть чекісту і що мені це вилізе боком. Я в кожного такого допитувався, чого це мені має вилазити боком конспектування історії Росії Ключевського, яка вільно продається і є в бібліотеках? Логічної відповіді немає. Є натяки в тому дусі, що КДБ не любить, коли хтось щось наполегливо вивчає, бо ж він ворог радянської влади. Навчанням він посилює себе, отже, посилює свою антирадянську суть. Це означає, що він не роззброївся ідейно і готується до продовження боротьби з радянською владою. Тому краще нічого не конспектувати. І ще таке: ви ж, мовляв, не всю книжку переписуєте, а тільки певні місця. Чекіст візьме книжку і ваші виписки, порівняє і буде бачити, що саме ви повиписували і таким чином, як у дзеркалі, побачить напрямок вашого мислення. Цими конспектами ви роздягаєте себе перед ним. Я їм відповідав, що в мої наміри не входить подобатися чекісту. У мої наміри входить не порушувати закон, а в читанні і конспектуванні немає порушення закону.

— Тобі не сказали, що й до розстрілу тебе присудили за