Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

На жаль, заспокоїтися в мене так і не вийшло. Я весь час думала про те, що буде, якщо діагноз підтвердиться або ж ні. У мене в голові буквально феєрверки вибухали від постійних думок, що взагалі не сприяло душевному спокою.

Утім, перед мамою я все ще намагалася зробити вигляд, що нічого не сталося. Щоправда, все виявилося не так просто, як я думала. Звісно, мама не стала допитуватися ні про що при Саші, прийнявши чоловіка, як рідного. Навіть вечерю смачну приготувала, запросивши чоловіка до столу і розмовляючи з ним на абстрактні теми.

Хоча, коли мова зайшла про мене, вони виглядали особливо одностайними. Не тільки мама розповіла безліч історій із мого дитинства, а й Сашко поділився деякими історія з роботи. Звісно, чоловік здебільшого хвалив мене, розповідаючи, яка я розумна, хватка і взагалі найпрекрасніша. Загалом, вони знайшли точки дотику.

Але, потрібно віддати належне Саші, після зізнання, він буквально розкрився для мене з іншого боку. Несподівано розслаблений, навіть домашній він здавався більш приземленим і близьким. До того ж його веселий сміх зігрівав кожну частинку моєї душі, дозволяючи трохи заспокоїти бурхливі емоції.

– Приходь до нас ще, – тепло сказала мама, прощаючись із Сашком.

– Обов'язково загляну і не раз, – пообіцяв у відповідь він. – Я не жартував щодо зятя, – усміхнувшись, лукаво уточнив чоловік, подивившись на мене.

– Проводи гостя, Поліно, мені ще потрібно зі столу прибрати, – розплившись у широкій усмішці, підштовхнула мене в спину мама, ледь прямим текстом не кажучи «благословляю».

Реально, у мене ледве дим із вух не повалив, коли я опинилася між цими «змовниками». Не здивуюся, якщо мама вже подумки онуків няньчила. Але ж я раніше взагалі не помічала за нею такого завзяття, ось реально. Цього разу, безумовно, сонце зійшло із заходу. Або ж так вплинуло моє несподіване повернення додому.

– Як думаєш, я сподобався твоїй мамі? – Несподівано запитав Сашко, так і не перестаючи посміхатися.

– Що?

– А що? Думаю, я непоганий кандидат у зяті, чи не так?

– Жартуєш? – Зітхнувши, запитала безпорадно.

– Як таке могло бути? – Притягнувши мене до себе, вкрадливо запитав чоловік, кинувши швидкий погляд на двері, і поцілував мене. – Я як ніколи серйозний, і відступати не збираюся.

Слабо посміхнувшись у відповідь, я мовчки кивнула, погоджуючись зі словами Саші. Відмовляти його, переконувати мені зовсім не хотілося. Безумовно, жодні слова не могли змінити рішення, яке він уже прийняв. Утім, усе стане на свої місця після обстеження. Зможемо ми бути разом чи ні, залежатиме тільки від результатів обстеження, адже я теж не хочу тягнути чоловіка у вогняну яму.

– Тобі пора.

– Не хочу йти, – засмучено прошепотів Саша, знову поцілувавши мене. – Може, мені варто вкрасти тебе зараз?

– Не говори дурниць. Завтра буде важкий день, – нагадала про важливий факт. Уже завтра ми поїдемо, і я пройду обстеження.

– Добре. Лягай спати раніше і не думай про всякі дурниці, – попередив наприкінці він. – До речі, ходімо зі мною, у машині залишився для тебе подарунок.

Попередивши маму, що я вийду на п'ять хвилин, ми разом вийшли на вулицю. Звісно, Сашко привернув увагу майже всіх сусідських бабусь, яким не було чим зайнятися. Вони буквально його очима препарували, що мало досить комічний вигляд.

– Подарунок, – діставши з машини новий телефон в упаковці, посміхнувся Саша і злегка торкнувся моїх губ. – Подзвони мені, як будеш лягати спати.

– Подзвоню, – кивнула, підштовхуючи чоловіка до машини. – Тобі теж потрібно відпочити.

Укравши ще один швидкоплинний поцілунок, Саша все-таки поїхав, а я подивилася на свій подарунок. Що ж, за ці дні він не тільки сходив у клініку, щоб розпитати про мою хворобу, чатував біля будинку, а й подумав про телефон для мене. Чого брехати, від хвиль тепла, які виходили, здавалося, із самого серця, мені було особливо комфортно.

– Поліно, це твій хлопець? – Запитала з цікавістю одна з бабусь, які сиділи на лавочці.

– Так, мій хлопець, – кивнула, абсолютно не бачачи в цьому нічого поганого.

До того ж, навіть якщо щось станеться і нам доведеться розійтися, кому взагалі яке діло до мого особистого життя. Та й, безумовно, скажи я зараз, що Саша не мій хлопець, наш «дитячий» поцілунок ще довго згадувати будуть. А так хоч зайвих запитань немає, чесне слово.

– Коли заміж? Ви вже говорили? – Запитала інша бабуся, і я ніяково посміхнулася у відповідь, швидко забігши в будинок. Безумовно, я трохи відвикла від подібних запитань, тому втратила пильність.

Забігши додому, зачинивши за собою двері, я тихо видихнула. Реально, немов від якихось бандитів ховаюся, не інакше. Сподіваюся, мама після не дуже засмутиться, якщо їй ставитимуть такі запитання. Загалом, здається, я не усвідомлено «накоїла справ». Але, з іншого боку, я щиро бажаю, що це була найбільша проблема в моєму житті.

– Ти чого захекалася?

– Бабусі біля під'їзду, – відповіла неоднозначно, і мама махнула рукою, одразу все зрозумівши. – Отже, ти не хочеш мені нічого розповісти? – Витираючи руки кухонним рушником, уточнила вона, притулившись до одвірка.

– Поки що все складно.

– Знову складно?

– Ну, ми завтра поїдемо, – відповіла, зітхнувши.

– Тобто, знову будеш відмовчуватися? Не боїшся, що я з тобою поїду? – Похитавши головою, запитала мама. – Він тебе ображав, тому ваші стосунки закінчилися? Може, він як ті покидьки, яких по телевізору показують? На людях добрий, а наодинці – тиран?

– Ні, він не такий, – швидко випалила, не бажаючи, щоб мама неправильно зрозуміла. – Саша до мене дуже добре ставиться.

– Тоді в чому проблема? – Зайшовши в вітальню і присівши на диван, нерозуміюче уточнила мама.

– Ми нещодавно проходили медичне обстеження і мені сказали, що я хвора, – зваживши всі «за і проти», зізналася відверто. Мама моя найближча людина, і я б дуже засмутилася, якби вона не сказала мені щось настільки важливе. – Не хвилюйся, – тут же випалила, коли мама приголомшено подивилася на мене, – поки що нічого не ясно. Після того, як я приїхала сюди, Саша пішов у клініку і вони там щось наплутали. Тепер мені потрібно пройти повторне обстеження, щоб у всьому розібратися.