Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

– Ні.

– Тоді я не буду його проходити, – випалила холодно.

Що означає «ні»? Хіба я не для нього це роблю? Чому він не може зрозуміти моє щире бажання захистити його? Як Саша хоче допомогти мені, бути поруч, уберегти, так і я хочу, щоб він не страждав поруч зі мною. Я сама не витримаю, якщо він буде з кожним днем тьмяніти, не в силах приховати свою жалість до мене.

– Ми можемо домовитися або тобі краще піти сьогодні ж, – зробила висновок твердо, відчуваючи, як серце стукає, немов у агонії.

Напевно, найправильніше було б просто закінчити на цьому, але надія – це все-таки непідвладна контролю емоція. Сама того не усвідомлюючи, щойно Саша сказав про обстеження і про те, що ми разом упораємося, я вже йому вірила. Безглуздо і нелогічно, але ця маленька надія дарувала сили і бажання жити далі. Прожити ще один день поруч із ним, вдосталь наситившись його любов'ю, якщо це взагалі можливо. А краще взагалі прожити разом не один десяток років, як би наївно це не було.

– Ми не домовимося і я тебе просто вкраду.

– Тебе посадять.

– Хіба ти дозволиш, щоб мене посадили? – Вкрадливо уточнив чоловік, хитро посміхнувшись.

Ось же, лис! Розуміє, що нічого йому не буде в будь-якому разі й нахабно користується своєю перевагою. Але насправді, навіть якби він вкрав мене, я б, однозначно, сказала, що сама з ним пішла. Правду кажуть: «Любов перетворює людей на дурнів із сердечками замість мозку». Утім, я рада випробувати це почуття на собі. Зрозуміти, наскільки солодким може бути кохання.

Похитавши головою, Сашко міцно обійняв мене, поставивши підборіддя мені на плече і притулившись своєю щокою до моєї щоки. Порівняно з його хитрим виглядом ще кілька хвилин тому, зараз, здавалося, він разом втратив усі сили. Більше не було ніякої грайливості, тільки тиха підтримка.

– Ти знаєш, я чекав на тебе у твоєму місті чотири дні, – зізнався чоловік. – Боявся пропустити момент, коли ти повернешся, і чатував біля будинку в машині весь цей час. Знаєш, у якому розпачі я був, коли ти несподівано втекла?

– Вибач.

– Мені не потрібно, щоб ти вибачалася. Просто давай зробимо все можливе, що в наших силах. Ти пройдеш обстеження, а я буду поруч. Ну а якщо справді нічого не можна зробити, тоді я візьму тривалу відпустку на роботі, яку тільки можливо, і ми вирушимо подорожувати. Тільки удвох.

– Звучить заманливо, – прошепотіла, ледве вичавивши з себе слова.

– Звісно. Ми можемо вирушити в будь-яку точку світу, куди ти тільки захочеш, і побачити все, що тобі цікаво.

Прикривши очі, я тихо промугикала у відповідь, не знаючи навіть, що думати. Звісно, на душі в мене було дуже тепло. Здавалося, що всі тривоги, які до цього не давали мені нормально жити, зникли в один момент. Наче солодка млість розтеклася всередині. Утім, навіть у такому разі в мене були приховані побоювання. Природно, я боялася майбутнього і це нормально. Було б дивно, якби я просто махнула на все рукою і зробила вигляд, що нічого не сталося.

– Ти сильно втомилася? Ми зможемо завтра поїхати?

– Я обіцяла мамі розповісти все, коли ми повернемося з моря, – промовила відчужено.

Якщо не брехати собі, то я взагалі не розуміла, як можна почати таку розмову. Просто принести висновок лікаря і дозволити мамі самій усе прочитати, а після вже пояснити? Або ж прямо все сказати, не змушуючи її зайвий раз нервувати, не розуміючи, що відбувається? По суті, це було досить тривіальне питання, яке не потребує багато часу для визначення, але я боялася. Мені було дуже страшно, що з мамою щось трапиться, підвищиться тиск або станеться серцевий напад, коли я розповідатиму.

Безумовно, в умінні себе накручувати я піднялася на новий рівень. Мені варто було тільки подумати про щось, і моя «склянка» завжди виявлялася наполовину порожньою. Не було навіть швидкоплинного проблиску надії, що я почну сприймати те, що відбувається зі мною, з позитивного боку.

– Може, краще спочатку пройти повторне обстеження, а після вже розповідати про все Олені Павлівні?

– Я обіцяла, що розповім усе, – похитавши головою, підсумувала похмуро. – До того ж, я хочу поговорити з мамою віч-на-віч і підтримати її в разі потреби.

– Це може не знадобитися, – несподівано промовив Сашко, від чого я спантеличено насупилася.

Що взагалі відбувається? Що може не знадобитися?

– Про що ти?

– Ти вже забула? Я сказав, що чекав біля твого будинку чотири дні, а не п'ять або взагалі шість, – протягнув задумливо чоловік, але під моїм нерозуміючим поглядом протяжно видихнув. – Я ходив у клініку, де ти проходила обстеження, і в них деякі проблеми з результатами обстеження.

– Які проблеми? – Запитала, відчуваючи, як починаю тремтіти.

– Заспокойся. Поки що нічого невідомо. Вони тобі телефонували, писали на електронну почту, але твій телефон весь цей час був вимкнений. Наскільки я зрозумів, у них у той час щось сталося в клініці, і тобі потрібно знову пройти обстеження, щоб підтвердити діагноз, – холодно видихнув Саша, явно ледь стримуючи свою злість. – Я вже домовився з іншою клінікою, яка спеціалізується на лікуванні пухлин головного мозку, нам просто потрібно буде прийти до них.

Слухаючи гучні удари свого серця, у мене перед очима все потемніло від слів чоловіка. Реально, його слова просто не вкладалися в моїй голові. Що могло статися в клініці і до чого тут моє обстеження? Чи потрібно мені плекати надію про те, що новина про мою хворобу виявиться просто жахливим сном, чи краще не думати про це взагалі, щоб потім не лити гіркі сльози? Що мені робити?