Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

Безумовно, найменше я очікувала побачити Сашка, щойно повернувшись із мамою з моря. Це було настільки несподівано, що я ледь могла нормально мислити. Звісно, у звичайній ситуації, за умови, що ми були б парою не один рік, ми могли б спокійно все обговорити, але в нас не звичайна ситуація.

По-перше, наші стосунки, незважаючи на почуття, що з'явилися, тривали недовго. Напевно, безліч чоловіків узагалі не звертатимуть уваги на такі недовгі стосунки, і не почуватимуться чимось зобов'язаними іншій стороні. По-друге, саме я скористалася чоловіком, якщо це можна так назвати. Від самого початку я знала, що мені залишилося жити недовго, тому вся відповідальність також має лягти на мої плечі. Ну і по-третє, мені було нестерпно думати про те, що буде далі. Я не хотіла, щоб Сашко був поруч і дивився, як я помираю.

Якби це було можливо, мені б хотілося, щоб ніхто не бачив, як я вмираю, включно з мамою. Так, ось таке от егоїстичне бажання вберегти дорогих моєму серцю людей від болю. Ось тільки, боюся, це не принесе бажаного результату, а тільки ще більше болю. Мама так точно ніколи не погодиться на подібне, і просити її про це я не буду.

– Доброго дня, мене звуть Олександр, – поки я думала, чоловік уже підійшов до нас, представившись мамі.

– Олександр Миколайович, якщо я правильно пам'ятаю, – кивнула у відповідь мама, уважно дивлячись на несподіваного «гостя».

– Можна просто – Сашко. А ви – Олена Павлівна?

– Усе правильно. Ви добре обізнані.

– Не так добре, як мені того хотілося б, – неоднозначно відповів Сашко. – Сподіваюся, з часом це зміниться.

– Що ви маєте на увазі? – Здивовано подивившись на чоловіка, запитала з цікавістю мама.

– Вам зять не потрібен?

Нарешті отямившись, я тихо кашлянула, перериваючи цю ніякову розмову. Де взагалі Саша навчився цих бентежних фраз? Мій начальник, такий серйозний і відповідальний, от узагалі не поєднувався з подібними фразами. Таке відчуття, що йому років двадцять і він цілковито безтурботний, щоб казати всякі дурниці. Утім, брехати марно, я навіть трохи почервоніла, коли почула його запитання. Ага, соромиться маленька дівчинка двадцяти дев'яти років, нічого не скажеш.

– Мамо, ти йди додому, я трохи пізніше підійду.

– Негарно тримати гостя на вулиці. Заходьте разом, я не буду підслуховувати, – мило посміхнувшись, запропонувала мама.

Скептично подивившись на маму, я могла тільки кивнути. Не здивуюся, якщо в неї в голові вже з'явився образ парочки пухкеньких малюків, з якими вона зможе гратися. Безумовно, чим старшими стають люди, тим більше вони хочуть онуків. Але зрозуміти маму теж можна. Попри те, що вона займається додатково з дітьми і має відносно небагато вільного часу, все одно нудно бути весь час самотньою. Шкода тільки, їй так і не зустрівся гідний чоловік на шляху, який міг би скрасити її самотність.

Зайшовши до квартири, я запросила Сашу у вітальню, а сама затягла валізу в кімнату, даючи собі кілька секунд перепочинку. У мене, чого брехати, руки тремтіли від майбутньої розмови. Чомусь я вірила, що чоловік не прийде після моєї втечі. Без міцної основи «стосунків» хто захоче добровільно падати в подібну вогняну яму?

– Що ти робиш? – Здивовано уточнила, коли чоловік постукав, входячи в мою кімнату.

– Ти знову втекла, і я вже думав, що не вийдеш до мене.

– Я не тікала...

– Хіба?

– Мені шкода, – зітхнувши й опустивши погляд, прошепотіла щиро. – Я, правда, не хотіла, щоб усе так вийшло, просто...

Договорити я не змогла і не через те, що не хотіла, а через те, що дехто нахабно закрив мені рота. Сашко точно, як знемагаючий мандрівник, прилип до моїх губ, запекло їх мнучи. У мене навіть можливості протистояти його натиску не було. Поцілунок, міцні, буквально сталеві обійми позбавили мене всіх сил разом. Здавалося, що я просто потрапила в якийсь вир.

– Ти думала, що я не прийду? – Відірвавшись від моїх губ, хрипло промовив чоловік. – Думала, що залишиш записку, і все закінчиться?

– Так буде краще для всіх.

– Але не для мене. Я кохаю тебе, Поліно.

Похитавши головою, не бажаючи вірити словам Саші, я спробувала відсунутися, але хто б мене відпустив? Тільки не Олександр Миколайович, якого я знаю. Він не тільки не відпустив мене, а й обійняв сильніше, змушуючи подивитися на себе, щоб точно донести до мене сенс сказаних ним слів.

– Я вже давно закоханий у тебе, – зізнався він, м'яко посміхнувшись. – І тепер я не хочу відступати. Ми разом упораємося, чуєш? Ти пройдеш повторне обстеження, і все стане на свої місця. Я буду поруч із тобою.

Стиснувши зуби, щоб не почати ревіти і скаржитися на життя, я відвела погляд. Чи думала я сама за ці дні про те, щоб старанно лікуватися? Звісно думала і не раз. Ось тільки, найгірше – це розтоптана надія. До того ж, лікар сказав, що пухлину в моїй голові ніхто не зможе вилікувати, навіть за кордоном. Тож якщо способу вилікуватися немає, чи варто проводити в лікарні останні дні й тягнути за собою ще когось?

– Це не допоможе. Лікар сказав, що пухлину не можна видалити, занадто багато уражених частин мозку. Я не хочу проводити весь час у лікарні, щоб зрештою все одно померти. Знаєш, мені сказали, що я проживу лише півроку або рік, якщо лікуватимуся. Тобто весь цей час я страждатиму в лікарні. Хіба воно того варте?

– Поліно, медицина не стоїть на місці. До того ж, слід усе добре перевірити. Ти зможеш зробити це заради мене?

Стиснувши губи, я надовго замовкла, не в силах хоч щось сказати. Мені освідчився в коханні чоловік, до якого я маю почуття і з яким я провела незабутні у своєму житті дні. І він же сказав, що буде поруч у найважчий для мене період життя, але що я можу дати йому у відповідь? Біль і відчай?

– Поліно, не мовчи. Скажи все, що думаєш, але тільки не мовчи, – попросив безпорадно Саша.

– Я пройду медичне обстеження, – промовила хрипло. – Але якщо після обстеження виявиться, що нічого не можна зробити, ти залишиш мене і більше не прийдеш.