Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

Коли вони пішли я все ще стояв захеканий спершись руками на ноги. 

До мене підбігла Віка й міцно мене обійняла. 

– Дякую, – сказала вона. – Міша, дякую! 

– Та немає за що! Він же те бив, як я міг не втрутитись? 

Ми йшли поруч один біля одного в сторону їдальні. Їй сильно хотілося їсти, тому я сказав, що спробую щось випросити в кухарок для неї. 

– А що ти тут робив? – запитала дівчинка відпускаючи мене. 

– По лісу гуляв, але краще скажи нащо він тебе завів сюди, так далеко від всіх? 

– Спочатку я допомагала бабі Маї садити квіти на місці вирваних, але їй не сподобалося те, що я це все робила мляво та дуже повільно. Ну, це ж скучно, правда? 

– Правда, – ствердно мовив я, – продовжуй. 

– Ну так от, несу я спочатку одну квіточку, потім другу, потім я одну випадково надломила і вона почала звисати. Після цього вона закричала на мене, сказала що в її часі мене б за таке лупили як Сидорову козу й ще сказала що я нінащо не здатна, що бідний мій майбутній чоловік і таке інше. А потім проходив повз нас Гурген. Ото й вона заговорила до нього. Сказала, що раз я не слухаюсь її, то хай її хлопець розуму научіть! – Віка опустила голову й продовжила: – А потім сам бачив що було...  Перед цім він, тицяв в ліс пальцем і казав що він головний, що я буду робити все, що він скаже, бо якщо ні, то він мене згодує монстру! 

– Якому ще монстру? 

– Не знаю, але клянусь, там, куди він вказував, наче дерево заворушилось!  

Від почутого я аж похолов. 

– Слухай, ти цей...  Монстрів не існує, ясно? 

– Та я й сама знаю, але дерево...  

– Тобі здалося, – сказав я, витираючи піт з лоба, – ходімо швидше до їдальні. 

Воно тут. І не я один знаю про його існування. В мене з’явилася ще одна зачіпка, за яку я можу вхопитись і на даний момент головний підозрюваний. Чи Гурген – істинний вбивця? Він чмо звичайно, але чи хватило б йому духу вбити людину? Не знаю, але відчуваю, що мені потрібно буде це вияснити. Але спочатку щоденник Насті. Це перше, з чим я маю розібратися. 

Дійшовши до їдальні я швиденько забіг всередину й пішов швиденько до кухарок. Їдальня була пустою, та все ж одну з потрібних мені жіночок я побачити зміг. Прийшовши одним з перших, я дізнався що буде на обід. А саме смажене яловичина з пюре та салатиком з капусти.  

– Добрий день, – привітався до неї, – можете дати щось поїсти? 

Кухарка глянула на мене якось дивно, немов думала, чи варто витрачати пару хвилин свого життя на мене, але все ж таке вирішила заговорити: 

– Обіду ще нема, прийдеш пізніше, як всі будуть, – сказала вона байдужим голосом. 

– Це не для мене, там дівчинка стоїть на вулиці, вона не їла цілий день нормально, дайте їй щось поїсти. 

– А в твоєї дівчинки що, ніг немає, чи вона німа, що ти за неї прийшов говорити? 

– Тобто якби прийшов сюди не я, а вона, то ви б їй дали чогось поїсти, я все правильно зрозумів? 

Кухарка фиркнула і сказала:  

– Звичайно що ні!  

– Ну хоча б шматок м’яса дайте, ну будьте ж ви людьми! – обурено викрикнув я. 

З-за дверей, позаду неї, виглянула ще одна жіночка, яка виглядала дуже втомленою. Вона протягнула своїй колезі упаковку зефіру і сказала їй: 

– Дай йому, хай тільки замовкне й не репетує тут, – й зачинила двері. 

– На, і йди геть звідси, щоб не приходив сюди раніше ніж потрібно. 

Які ж тут тітки й баби злі всі. Бубнять і ниють. І це ж до них я маю ставить з повагою, коли уступаю їм місця в метро або автобусах, коли пропускаю їх в черзі і так далі. А ці дві, ще й поводяться так, наче я бідний селянин, що прийшов до принцес просити їжу. Мені весь час казали раніше батьки, що люди тут, в совку, були добрі. Та й мені спочатку так здавалося, бо вони були як мінімум не дуже погані. Тепер я розумію точно, що це – далеко не так, як є в реальності. «А як правильніше казати, – думав я, – є чи було?». Вийшовши, Віка побачила упаковку й аж засяяла.  

– Це мені? – вона радісно заплескала в долоні. 

– Авжеж тобі, тримай, – я протягнув їй у руки зефір. 

– Віка, будь обережна, старайся ні у що не вляпуватись, і намагайся менше ходити одна. 

– Я зрозуміла, ні у що не вляпуватись і менше ходити самій!  

– Все вірно, тому пішли я тебе зараз заведу в медпункт, там Олена Володимирівна, побудеш з нею й розповіси їй все, що сталося, добре? 

– Добре, – вона закивала головою, – я все розкажу, але не думаю, що тому дурнику щось буде. В нього батько серйозна людина! 

– Начхати, буде чи не буде побачим згодом, просто скажеш і все. 

Ми зайшли в медпункт разом. Спочатку вона, а за нею вже йшов я, вимазаний землею. Моя біла сорочка була схожа на ганчірку, якою я мив підлогу на чергуванні, ще як у школі навчався. Штани також були брудні, але так, як вони були чорні, то слідів бруду майже не було видно. Ми пройшли прямо до палати, де лежав Богдан і де на мою думку повинна була знаходитись вожата. Бажання бігати й шукати її по всьому табору мені не хотілося, тому схрестивши пальці ми з Вікою зайшли всередину.