Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

Почувши голоса, я припав вухом до дверей. Нічого не розчувши, тихенько відчинив двері. На ліжку навпроти лежачого Богдана, сидів побитий мною Гурген. Поруч біля нього стояли Олена Володимирівна, Вадим і Аліна, а Людмила Іванівна, та, що лікар, протирала йому брову ваткою. 

– Знайдіть його й приведіть до мене, – казала Олена до Вадима й Аліни. – Хай тільки сюди прийде, я йому розповім, як в нас поводитись треба.  

– Оленко, та все буде добре! Ну ти що, хлопці побилися, це ж нормально, – сказала Людмила Іванівна. 

– Де ж це так роблять, що людей заради забави б’ють? – хлопнувши в долоні мовила вожата. 

– Він мене не побити хотів, а вбити! – заскиглив хлопець. – Я йшов собі на площі, нікого не чіпав, і тут він вискакує з-за кутка й починає мене бити. Уявляєте, просто так! Ні за що! Я просто йшов гуляти до друзів, поговорити, посміятися, а тут – він! Коли він мене повалив, він взяв камінь і почав мене ним бити, й кричати, що я не вартий життя, що він заздрить мені, – він махнув рукою, – весь день мені зіпсував...  

– Що ти несеш, гівноїд? Краще розкажи всім що ти в лісі робив. 

Гурген підскочів і сховавшись за спинами жінок і Вадима почав казати: 

– Що, такий сміливий, так? Ну підходь, поговоримо!  

– А що ти в лісі робив? – запитала в нього Людмила Іванівна. 

– Я не знаю про що він, Іванівно, він все вигадав! 

– Подивись на себе, ти весь брудний, – казав я, тицяючи на нього пальцем, – на площі чисто, що можна босоніж ходити й всюди трава. А на тобі навіть сліду немає від неї.  

– Й справді, – зауважила лікарка, – Гурген, чому ти збрехав нам? 

– Бо...  Він сказав, що якщо я розповім про це, то він мене ще сильніше бити буде! Це все через те, що він мені заздрить, бо в мене сім’я благополучна, а в нього вона бідна. Оце мабуть хотів гроші в мене забрати! 

Я дивлячись йому в очі, почав йти швидко прямо на нього, геть не зважаючи на присутніх. 

– Ти що, сука, в край оху...  – мене зупинив Вадим, який почав мене відтісняти назад, а потім в цьому йому ще й Богдан допомагав, який вискочив з ліжка, як стрибунець. 

Олена Володимирівна підійшла до мене, шарпнула за руку й потягнула на двір. 

– Ти що оце робиш? Людей бити надумав? Ну, я тобі зараз дам, – казала вожата. 

– Та що ви робите? Ви хоча б знаєте що він робив і що хотів зробити? Ви ж самі знаєте що він за людина, які до мене можуть бути питання? 

– Такі, – вона нахилилася до мене якнайближче й почала повільно вимовляти кожне слово, – що його батько спонсорує наш табір. Наша «Конвалія» вже давно могла бути зачиненою назавжди! Тут були б закинуті будівлі, все б позаростало й діти б залишилися без радості та щастя!  

– Цей табір, – почав вже я вимовляти кожне слово, – стане закинутий і нікому не потрібний. Тут будуть бігати бродячі собаки, все заросте бур’яном. Будиночки порозвалюються й перетворяться на сміттєзвалища. Все буде іржавим. А про це місце забудуть усі, навіть ті, хто тут працював. А якщо бути точним, то це вже сталося. 

За свої слова я отримав ляпаса. Боляче й не незаслужено. 

Олена швидко дихала й мені на секунду здалося що вона ось-ось заплаче. 

– Табір, це моє все, – сказала вона, – я люблю його, людей що тут, дітей. З першого ж дня полюбила. Ви в мене перші й вже стали мені, як друга сім’я. Як діти, за якими я щаслива дивитись. Я хочу стати вашим товаришем, вашої підтримкою. Як тільки я сюди прийшла працювати, табір закружив мою голову. Тому Міша, не смій говорити мені про цей табір такі слова! 

Гурген вийшов і побачивши нас побіг геть. За ним вибігли Аліна з Вікою, Іванівна, Богдан і Вадим, які дивилися на нас. Вони все чули, а через вікно, яке виходило прямо на нас ще й чудово все бачили. 

– Так, друзі, не потрібно сваритись, – сказала Іванівна, – й битись також, – вона суворо поглянула на вожату. – А тепер, давайте зайдемо всі всередину й поговоримо про те, що тільки що трапилося. 

Іванівна розвернулася й подалася назад у палату. За нею пішли мої табірні товариші. Залишившись удвох з Оленою Володимирівною ми переглянувшись пішли мовчки за ними. Мені було що сказати, а їм – що слухати. Так, як цей випадок, це не виключення, бо я знаю, що такі спроби вже були в нього, потрібно починати щось з ним робити. Він не контрольований і думає що він може робити все, що захоче й нічого йому за це не буде. Надіюсь, що я знаю лише про спроби, які не були успішні, що в нього жодного разу не вийшло виконати задумане. 

Зайшовши всередину я сів поруч на ліжку поруч з Аліною. Вона поклала свою руку на мою й легенько її зжала. Але коли зайшла вожата, вона різко убрала її від мене. 

– Ну, Мишко, розказуй, що трапилося? Чому ви побилися та чому Гурген почав нам казати неправду? 

Перед тим, як почати говорити і розповідати про те, що сталося я подивився на всіх присутніх, які свердлили мене своїми поглядами. Є шанс, чималий до речі, що мені не повірять. Але серед них є як мінімум одна людина що стане на мою сторону. Звичайно ж що це Віка. 

– Мені не було чого робити й я вирішив погуляти по лісу, так би мовити я досліджував табір. Ходив, нікого не чіпав, милувався деревами...