Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Ближче до суті, – перебила мене вожата. 

– Оленко, не перебивай його, – тихо сказала Іванівна, – хай говорить. 

– Так, от, гуляв собі, потім почув про те, як плаче дівчинка. На той момент я ще не знав що та дівчинка – це Віка. І почув чоловічий голос. Потім пішов на звук де побачив, як Гурген намагався зґвалтувати Віку. Ми з Гургеном побилися ну, а потім я і Віка прийшли сюди. Все. Кінець історії. Мені більше нема чого сказати. 

Від почутого були здивовані всі й лише Віка міцно вхопившись за руку вожатої стояла позаду неї. 

– Це...  Це правда, Мишко? – запитала Іванівна прикриваючи рот рукою. 

– Ну, я звичайно міг би це вигадати, але ні, це правда. Якщо не вірите мені, запитайте в неї, вона вам все розповість. Якщо вона не схоче говорити при всіх, то вона може поговорити з кимось одним або декількома, а інші зміною вийдуть. 

– Це серйозне звинувачення, ти справді впевнений в тому, що він хотів зробити? – запитала Іванівна. 

– Так, і кажу ще раз, якщо моїм словам потрібне підтвердження то запитайте її, – я кивнув головою на маленьку дівчинку. 

– Ви тоді йдіть, – продовжила вона, – а я з Оленкою посиджу, побалакаю. Це серйозно. З цим потрібно щось робити. 

Й правда. З цим потрібно щось робити. З цим потрібно було щось робити як мінімум після випадку в їдальні.  

Ми пішли звідси швидко й мовчки. Я досі був злий, і ті хто йшли поруч час від часу дивилися на мене. 

Аліна заговорила першою: 

– Вадим, відведи Віку до себе, а я поки поговорю з Мішою. По можливості хай переночує в тебе. 

Без зайвих слів він так і зробив, сказавши до Віки, що вони зараз підуть до неї грати в якісь ігри. 

– Ти молодець, – тихо сказала вона, – правильно вчинив, що допоміг їй. 

– Та всі нормальні люди б допомогли. 

– До того, як ти сюди приїхав, всі боялися навіть подивитись на нього не так, а ти умудрився його побити аж цілих два рази, один з яких привселюдно й...  

– Слухай, – сказав я, – давай не будемо зараз про це. В мене й так вже голова болить від усього...  Тому чому б нам просто не поговорити про щось хороше, а? Про погоду, про цей табір, про все й ні про що? Бо чесно, Аліна, я тут тільки п’ятий день, а вже стільки тут усього відбулось...  

– Погода хороша сьогодні, – сказала вона, – сонце вже не пече так сильно. Сьогодні ніхто на гуртки не піде, сказали що в нас сьогодні вихідний. 

– Що ж, це мабуть добре, хіба не так? 

Аліна кивнула головою й сказала: 

– Так, якщо ти лінивий або якщо тобі не подобається гурток. До речі, раз в нас сьогодні вихідний, то можеш в мене посидіти, почекати ночі. Потім проведеш мене до Лєриного будиночку. 

– Давай не вночі, я тебе прошу, – сказав я, – ввечері хай, але не вночі. 

– А що таке, бабая боїшся? 

Не знаю, що мені на це відповісти, тому я просто киваю. 

– Я не можу, – провадила вона, – ми вже домовились. Рівно в дві години ночі. У неї. 

– А чому ж таке пізно? 

– Не знаю, але це й справді надто пізно. Каже що в неї є якісь справи. Думаю вона буде репетирувати. З кожним днем ми наближаємося до спектакля. Ти вивчив свій текст? 

Я замахав головою, показуючи що ні. 

– Ну от, а треба вивчити. Навіть я сиджу вчу...  Ну так що, – Аліна посміхнулася до мене й легенько ляснула мене по плечу, – побудемо в мене до вечері, поїмо, а потім підемо до Лєри чи як? Чи ти не хочеш? 

– Я побуду з тобою, – відказав я. 

– Правильно, зі мною не так страшно. 

Що ж, посиділи ми в неї, спочатку ми говорили, а потім якось так вийшло що я заснув на ліжку Аліни, а Аліна на ліжку Вікі. Так і спали до вечері. Прокинувшись, мені йти геть не хотілося, але треба. Поївши, ми повернулися назад до неї і за балачками час минав дуже швидко.