Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поряд із пом’ятою тушею Шолто його супутниця здавалася ще худорлявішою, ніж насправді. Вона добряче скидалася на чаплю: сірий жакет, довга чорна спідниця, коротко підстрижене біляве волосся. Обличчя її — самі очі та вилиці — було цілком безбарвне. Очі — й ті ніби вилиняли: два тьмяні мармурові уламки кольору дощової води, вправлені в череп. Із пишних рукавів виглядали довгі пальці з гострими, наче скальпелі, нігтями. Жінку оточував аромат влади й небезпеки. Утуку, грюкнувши закаблуками, віддали їй салют, а портал зник, щойно вона ляснула пальцями.
Зі своєї сфери я дивився, як вони наближаються, — товстий і худорлява, кульгавий і згорблена. Здорове око Шолто пильно стежило за мною крізь монокль.
За кілька метрів від мене вони зупинилися. Жінка знову клацнула пальцями, і, на мій подив, кам’яні плити, на яких вони стояли, поволі знялися в повітря. Полонені біси в каменях сердито бурчали, піднімаючи тягар, та загалом плити посувалися досить—таки плавно: ані ривків, ані хитань. Невдовзі плити зупинились, і двоє чарівників, піднявшись на один рівень зі мною, подивилися на мене. Я відповів холодним, байдужим поглядом.
— Отямився, еге ж? — запитала жінка. Її голос нагадував бите скло у відерці з льодом[62]. — Чудово. Тоді ти, можливо, станеш нам у пригоді. Насамперед, як тебе звуть? Я не хочу марнувати час, називаючи тебе Бодміном. Ми проглянули документи й знаємо, що це несправжнє ім’я. Єдиний джин, який носив його, був убитий під час Тридцятилітньої війни.
Я стенув плечима й нічого не сказав.
— Ми хочемо знати твоє ім’я, мету твого візиту до крамниці пана Пінна і все, що тобі відомо про Амулет Самарканда. Але передусім ми хочемо знати, хто твій хазяїн.
Змахнувши волосся з очей, я пригладив його. Мій погляд утомлено блукав кімнатою.
Жінка не виявляла ні гніву, ані нетерпіння; її голос звучав так само рівно.
— Не хочеш поводитись розважливо? — запитала вона. — Можеш усе розповісти нам зараз або пізніше — як собі хочеш. До речі, пан Пінн не сподівається від тебе розумних речей. Тому він і прийшов сюди. Він хоче подивитися, як ти мучитимешся.
Я підморгнув побитому Шолто.
— А тепер ти підморгни мені, — покепкував я, хоч насправді мені було не до жартів. — Хороша вправа для підбитого ока.
Чарівник вишкірив зуби, але не відповів ні слова. Жінка поворухнула рукою, і її плита ковзнула вперед.
— Ти зараз не в тому становищі, щоб нахабніти, демоне. Дозволь мені пояснити тобі все. Ти — в Лондонському Тауері, де відбувають покарання всі вороги уряду. Ти , напевно, чув про це місце: вже півтори сотні років тут ув’язнюють різноманітних чарівників та духів. Жоден з них не вийшов звідси без нашої волі. Цю камеру оточено трьома рівнями магічних замків. Простір між цими рівнями постійно охороняють горли та утуку — цілі батальйони. Та навіть щоб дістатись до них, ти повинен вибратися зі сфери, а це неможливо. Це Куля Скорботи. Варто тобі лише торкнутися її, як вона розтерзає твою сутність. Варто мені наказати, — вона вимовила якесь слово, й силові лінії сфери здригнулись і ніби потовщали, — й куля трохи зменшиться. Ти, звичайно, так само поменшаєш, тож на початку врятуєшся від опіків та пухирів. Але куля може меншати до нескінченності, а ти—ні.
Я мимоволі позирнув на сусідній стовп—той, що з блакитною щільною кулею. У тій кулі теж когось замкнули, й тепер там спочивали рештки того в’язня. Куля стискатиметься, аж доки в ній не залишиться місця для полоненого. Відчуття було таке, ніби дивишся на здохлого павука на дні темної скляної пляшки.
Жінка перехопила мій погляд.
— Саме так, — підтвердила вона. — Сподіваюся, дальші пояснення зайві?
— Якщо я все розкажу, — вперше звернувся я до неї, — що станеться зі мною потім? Хто вам завадить так чи інакше вичавити з мене сік?
— Якщо ти допоможеш нам, ми тебе відпустимо, — пообіцяла жінка. — Який нам сенс убивати рабів?
Вона говорила так щиро й цинічно, що я майже повірив їй. Майже, але не зовсім.
Перш ніж я зреагував на її слова, Шолто Пінн кахикнув, привертаючи жінчину увагу. Кволим голосом, ніби йому боліли ребра, він промимрив:
— Напад... Спротив...
— О, так! — жінка знов обернулася до мене. — Твої шанси зростуть, якщо ти розкажеш нам про пригоду, яка сталася минулого вечора, вже після твого арешту..
— Стривайте, — перервав я. — Скільки я пролежав у вас непритомний?
— Трохи менше доби. Нам слід було допитати тебе ще вчора, але ця пригода, про яку я щойно згадала... Ми зняли з тебе срібні тенета лише півгодини тому, раніше нам було не до того. Правду кажучи, мене вразило, як хутко ти опритомнів.
— Нічого дивного. У мене багатий досвід.[63] То що це за пригода?.. Розкажіть мені, що трапилось.
— Напад терористів, які називають себе «Спротивом». Вони проголошують ненависть до магії в усіх її проявах. Та водночас ми вважаємо, що вони певним чином пов’язані з нею. Можливо, через джинів. Чи ворожих чарівників.
Знову цей Спротив! Сімпкін теж про нього згадував. Він гадав, що саме вони викрали Амулет. Одначе в цьому насправді винен Лавлейс — можливо, він і стоїть за цим останнім шарварком.
— Що ж то був за напад?
— Куля з елементалями. Її кинули в натовп. Дурниця.
Ні, це не Лавлейсова витівка. Він, здається; чистісінький інтриган — з тих, що віддають накази про вбивства, сидячи в садку та смакуючи бутерброд з огірком. До того ж, судячи з його листа до Скайлера, їхній задум мав здійснитися дещо пізніше.
Аж тут мої міркування перервав сторонній звук — гарчання мого давнього приятеля Шолто.
— Годі вже цієї балаканини! Він нічого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд», після закриття браузера.