Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бартімеус: Амулет Самарканда" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 108
Перейти на сторінку:
лють: мене, Бартімеуса, схопили серед лондонської вулиці! Та годі вже, шаленітимемо потім. Зараз треба зберігати спокій і пильнувати нагоди.

Моя сфера містилась у великій, дещо старомодній кімнаті. Стіни було збудовано з сірого каміння, а вгорі чорніли важкі дерев’яні сволоки. Крізь одне—єдине вікно проникало кволе світло, що ледве пробивалося крізь порошинки, що кружляли в повітрі; його промінець ледве сягав підлоги. Вікно було перекрито магічним бар’єром — таким самим, як моя в’язниця. У кімнаті височіло ще кілька стовпів, подібних до того, на якому стояв я. Майже всі вони були порожні — тільки на одному балансувала невеличка, яскрава й дуже щільна блакитна куля. Важко було сказати напевно, та мені здалося, ніби в цій кулі проглядався скорчений силует якоїсь істоти.

Жодних дверей у стінах не було, та це мало про що свідчило. У магічних в’язницях завжди вистачало порталів. Вийти з такої кімнати—чи увійти до неї — можна лише крізь ворота, що відчиняються за одночасним наказом кількох довірених чарівників—сторожів. Отож вибратися звідси буде вкрай непросто, навіть якщо мені пощастить вирватися з моєї сфери.

Та й самі сторожі навряд чи стали б тут у пригоді. Периметром кімнати мляво крокували два здоровенні джини—утуку[60]. Один з них мав чубату орлячу голову з хижим скривленим дзьобом і настовбурченим пір’ям; другий — голову бика, з чиїх ніздрів вилітали хмаринки слинобризок. За своєю ходою обидва скидалися на кремезних чоловіків. У величезних міцних руках вони стискали списи зі срібними вістрями. Важкі оперені крила спочивали на мускулястих спинах. Очі джинів без упину сновигали: їхній тупий, похмурий погляд не проминав жодного дюйма кімнати.

Я тихенько, по—дівочому, зітхнув. Еге ж, радіти тут нема чому.

Проте я досі ще не переможений. Якщо взяти до уваги рівень в’язниці — досить—таки серйозний, — то я, напевно, в руках уряду. Однак це ще слід перевірити. Насамперед треба якнайбільше витягти з моїх сторожів[61].

Я легенько свиснув. Ближчий утуку, орлодзьобий, озирнувся — й вістря списа глянуло в мій бік.

Я звабливо всміхнувся:

— Привіт.

Витягши червоний, гострий пташиний язик, утуку засичав, неначе змія. Наставляючи й далі списа, він підійшов до мене.

— Обережніше з цією штучкою, — попередив я. — Нерухома зброя завжди справляє сильніше враження. А ти ніби збираєшся прохромити шампуром шмат зефіру.

Орлодзьобий зупинився біля мене. Він стояв на підлозі, а я — на стовпі у два метри заввишки, та наші очі опинилися на одному рівні. Сторож завбачливо волів не наближатися до осяйних стін моєї сфери.

— Гавкнеш щось іще, — мовив утуку, — і я швидко нароблю в тобі дірок, — він показав на вістря свого списа. — Це срібло. Якщо не замовкнеш, воно легко пройде і крізь сферу, і крізь твою шкіру.

— Вагоме зауваження, — погодився я, відгорнувши волосся з чола. — Що ж, здаюся на твою милість.

— Отак буде краще, — утуку відійшов, та до пустелі його розуму раптом заблукала самотня думка. — Мій товариш, — додав він, показавши на бикоголового, що стояв віддалік і зирив на нас своїми червоними очицями, — каже, ніби десь уже бачив тебе.

— Оце вже навряд.

— То було давно. І зовні ти був не такий. Та він каже, що напевно знає твій запах. Лише ніяк не пригадає, де й коли ви зустрічалися.

— Може, й так. Мені доводилось чимало мандрувати. Тільки в мене погана пам’ять на обличчя. Тож нічим не можу зарадити. До речі, а де ми зараз?

Я спробував змінити тему, бо відчував, що так розмова невдовзі поверне на битву біля Аль—Аріша, й це мені не дуже сподобалося. Якщо цей бикоголовий бився там і згадає моє ім’я...

Чубата голова утуку трохи задерлася догори — він міркував над моїм запитанням.

— Можу й сказати. Шкоди від того не буде, — нарешті відповів він. — Ми в Тауері. У Лондонському Тауері.

Він промовив це з помітним задоволенням, з кожним словом стукаючи ратищем списа об кам’яну підлогу.

— Он як. І що, це добре?

— Не для тебе.

На думку мені одразу спала низка зухвалих відповідей, але я ціною великих зусиль стримався й промовчав. Я аж ніяк не хотів, щоб у мені наробили дірок. Утуку рушили своїм звичним маршрутом, однак я помітив, що бикоголовий підходить дедалі ближче, раз по раз вдихаючи повітря своїм огидним мокрим носом.

Коли він опинився так близько від моєї сфери, що пара з його ніздрів із шипінням осіла на заряджених енергією білих нитках, він приглушено загарчав.

— Я знаю тебе, — промовив він. — Знаю твій запах. Так, то було давно... та я його не забуду. Я знаю твоє ім’я.

— Може, в нас є спільні друзі?

Я стривожено спостерігав за вістрям його списа. На відміну від орлодзьобого, бикоголовий зовсім не вимахував зброєю.

— Ні... ми вороги...

— Це просто жах, коли щось крутиться в голові, а що саме — пригадати не можеш, — зауважив я. — Хіба не так? Думаєш, думаєш, а пригадати не виходить — і все через те, що якийсь дурень заважає тобі, балакає, не дає зосередитись.

— Замовкни! — люто гаркнув бикоголовий. — Я майже пригадав!

Кімната здригнулася. Затремтіла спочатку підлога, а потім стовп. Бикоголовий умить обернувся, підбіг до непримітної частини стіни і виструнчився. За кілька метрів від нього так само завмер орлодзьобий. Між ними в повітрі з'явився овальний шов; унизу він розійшовся, проріз у просторі розширився і перетворився на арку. З-за арки до кімнати ступили два силуети, поволі набуваючи кольору та об’єму — по мірі того, як вони долали в’язку порожнечу порталу. Обидві постаті були людські, хоч вони так відрізнялися між собою, що в це важко було повірити.

Одним з цих двох виявився Шолто.

Він був так само товстий, але помітно кульгав, і взагалі здавалося, ніби йому болить усе тіло. Я щиро зрадів, побачивши, що замість ціпка, який стріляє плазмою, у нього в руках пара звичайнісіньких милиць. Обличчя

1 ... 47 48 49 ... 108
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"