Читати книгу - "Портрет митця замолоду"

Де поділося його отроцтво? Де та душа, що сахалась свого призначення і самотньо розважала над ганьбою власних ран, щоб у власній оселі убозтва й неправди прибрати її у злинялий саван та у вінки, що в'януть од першого ж доторку? А де він сам?

Він сам. Не помічений ніким, щасливий і при самій серцевині бурхливого життя. Він сам-один, молодий, завзятий і буйний серцем, один серед повітряних стихій і солонкавих вод, серед викинутих морем черепашок і водоростей, серед присірілого сонячного світла, між барвистих, повитих у світло постатей дітей і дівчат, між дівочих і дитячих голосів у повітрі.

Перед ним посеред плеса стояла нерухомо й самотньо дівчина, вдивляючись у море. Немов якась чарівна сила обернула її у подобу дивовижної й гарної морської птахи. Голі ноги її, довгі й стрункі, були витончені, мов журавлині, й непорочно-білі, тільки в одному місці смарагдове пасмо водорості немов родимою плямою прилипло до тіла. Стегна її, повніші й ніжнотонні, як слонова кістка, були оголені майже до клубів, і білі торочки панталонів нагадували ніжний пташиний пух. Темно-синя спідничка, сміливо закасана круг стану, звисала ззаду голубиним хвостом. Груди в неї були м'які й ніжні, як у птахи, ніжні й м'які, наче груди темноперої голубки. Тільки довге біляве волосся її було дівочим, і дівочим був її лик, позначений чудом смертної краси.

Вона була сама, і стояла нерухомо, вдивляючись у далеч моря, але коли відчула його присутність і благоговіння його очей, то свої очі звернула на нього і спокійно, стримано зустріла його погляд, без сорому чи кокетства. Довго-довго витримувала вона його погляд, а потім спокійно відвела очі й перевела долі, на струмок, м'яко поводячи у воді ногою. Перший ледь чутний сплеск тихоплинної води порушив тишу — тихий, ледь чутний і шепітливий плюскіт, ледь чутний, як сонне відлуння дзвонів: плесь-плесь, плесь-плесь; і слабкий пломінчик затремтів на її щоці.

— Боже небесний! — кликнула Стівенова душа у вибуху земної радості.

Він притьмом одвернувся од неї й кинувся геть через обмілину. Щоки його пломеніли, тіло горіло, руки і ноги тремтіли. Все далі і далі і далі ступав він пісками, співаючи морю буйної пісні, радісним кличем вітаючи пришестя життя, що покликало його.

Образ дівчини запав йому в душу назавше, і жодне слово не порушило святої тиші його екстазу. Її очі покликали його, і душа його стрепенулась на поклик. Жити, помилятись, падати, перемагати, наново творити життя з самого життя! Буйний ангел явивсь йому, ангел смертної молодості й краси, посланець із прекрасної обителі життя, щоб у мить екстазу розчахнути перед ним ворота на всіх шляхах блукань і слави. Далі, далі, далі і далі!

Він раптово спинивсь і почув у тиші власне серце. Як далеко він зайшов? Котра година?

Поблизу — ані живої душі, не чути в повітрі жодного звуку. Та день уже згасає, скоро почнеться приплив. Він повернув назад і побіг до берега. Збігши угору пологим схилом без страху порізати ноги, знайшов піщану заглибину між порослих травою горбків і вмостився у ній, щоб спокоєм і тишею вечора вгамувати шал у крові.

Відчував над собою величезний байдужний купол небосхилу і незворушну ходу небесних тіл, а під собою — землю, що його породила, що приклала його до грудей.

Сонливо заплющив очі. Повіки йому тремтіли, мовби відчували кругобіг землі та її вартових, тремтіли, мовби відчували дивне світло якогось нового світу. Душа знесвідоміло поринала в якийсь новий світ, фантазійний, імлистий і непевний, як світ під поверхнею вод, повний рухливих, розпливчастих обрисів та істот. Світ? Чи мерхіт? Чи цвіт? Що мерехтить і тремтить, тремтить і розпукується, як світанок дня, як пуп'янок квітки; він росте нескінченно сам із себе, вибухаючи густо-червоним, розгортаючись і гаснучи до найніжнішої барви ружі, лист за листом, хвиля світла за хвилею світла, заливаючи всі небеса м'якими, щораз глибшими зблисками.

Вечір уже запав, коли він прокинувсь; пісок і сухі трави його ложа вже не яріли. Він повільно підвівся і, пригадавши екстаз свого сну, радо зітхнув.

Вибрався на гребінь піщаного пагорба й роззирнувся довкруж. Вечір уже запав. Обідець молодого місяця розтинав бліду пустелю неба — обідець срібного обруча, вгрузлого в сірий пісок, і вода, неголосно шепочучи хвилями, швидко поглинала берег, острівцями одрізаючи од суходолу кілька останніх постатей.

Розділ п'ятий

Він допив до решти третю склянку водявого чаю і заходивсь жувати підібрані зі столу шкуринки підсмаженого хліба, втупивши погляд у темну ковбаньку на дні чайника. Залишки жовтої рідини були вичерпані, в гущі залишилася ямка, і ковбанька на її дні нагадала йому землистого кольору воду в купальні Клонґовза. Коробка із закладними, що лежала біля його ліктя, уже була перерита, і він ліниво, одну по одній, брав масними пальцями синьо-білі, поспіхом нашкрябані й присипані піском, пожмакані квитанції з іменем поручника — «Дейлі» або «Маківой».

1 пара чобіт

1 поношене пальто

З різні речі, білі

1 чоловічі панталони.

Він одклав квитанції і, задумливо дивлячись на накривку подзьобаної шашелем коробки, невпевнено спитав:

— На скільки зараз спішить годинник?

Мати підкрутила старий будильник, що лежав боком посеред камінної полиці, поки стрілки не показали за чверть дванадцяту, і знову поклала його на бік.

— На годину й двадцять п'ять хвилин, — мовила вона. — Зараз двадцять на одинадцяту. Їй-богу, міг би й поквапитись, а то спізнишся на лекції.

— Наготуйте мені миття, — сказав Стівен. Кейті, наготуй Стівенові миття.

— Буді, наготуй Стівенові миття.

— Не можу, мені ніколи. Наготуй ти, Меґґі.

Коли, зрештою, в кухонну раковину вставлено емальований шаплик, а на край його лягла стара рукавиця до миття, він дав матері терти йому шию, порпатися у вухах та закапелках ніздрів.

— Оце дожився, — сказала вона. — Студент, а такий брудний, що мати мусить його мити.

— Тобі ж це в приємність, — спокійно одказав Стівен.

Згори долинув пронизливий свист, і мати тицьнула йому в руки вогкий халат:

— Витирайся і йди уже, заради Бога.

Після другого різкого посвисту, довшого, бо сердитого, одна з дівчат побігла до сходів.

— Що, тату?

—