Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

 Я зітхнула.

- Не хочу залишати тебе, - проговорила, обмірковуючи слова Віка про те, що мене відправлять до Праги, - але не можу допустити навіть думки, що Мелані відвезуть невідомо куди. Я повинна сама її забрати.

- Тепер ти маєш подбати про неї. Тут є, кому зайнятися всім іншим. Не хвилюйся. Навіть Девід вирішив воскреснути. Ви з Мелані маєте поїхати і чекати на мене. Я приїду за вами. І приглянь за Чейзом.

- Близнюки ж не спробують його позбутися?

- Не хвилюйся. З ним усе буде гаразд. Він був частиною НАШОЇ сім’ї, а отже, тепер і їхньої. Гадаю, у Чейза навряд чи з’явиться бажання блукати світом на самоті. Навіть якщо захочеш тепер звільнитися від нього, він не відв’яжеться. Та й, судячи з усього, вибір у нього буде невеликий.

 Я усміхнулася втомлено і приречено, уявивши собі обличчя хлопця. Він справді був членом нашої сім’ї. І він залишиться ним. Але мене стало хвилювати інше питання. Дейн. Що буде з ним?

- А що з Дейном? – запитала я тривожно.

- Упевнений, що для нього можна зробити виняток. Вони відпустять його, і зроблять це для тебе. Хлопчисько нікому не розповість. Ані про нас, ані про близнюків. Напевно, він про них нічого й не знає. Можливо, не знає навіть, що вони існують, а хто вони, й поготів. Людям взагалі не варто знати, що є вампіри, які не бояться сонячного світла. Дейн це чудово розуміє. Він не розповість навіть своєму дідові. Про тебе він так і не розповів нікому. Малюк вміє тримати язик за зубами. І це врятує життя йому, і не тільки йому.

 Я важко зітхнула:

- Ми повинні відправити Дейна додому.

- Сподіваюся, він послухає тебе. Він погано піддається гіпнозу, але спробуй змусити його.

 Я кивнула головою, згадуючи, що Дейн завжди був упертим. Але тоді до пуття і не вміла використовувати свої здібності як вампіра і намагалася бути з ним людиною...

- Добре, - промовила після нетривалої паузи. – Прага, так Прага, але спочатку я заберу Меллі. Я не поїду без нашої доньки.

- Звичайно, люба, - Ейден пригорнув мене до себе, - забери нашу доньку. Мені буде спокійніше, якщо знатиму, що обидві мої дівчинки в безпеці. Коли все закінчиться, я повернуся до вас.

- Якби ти тільки знав, як я не хочу розлучатися з тобою. Вкотре. – Я міцно обійняла Ейдена за шию. – Більше не можу.

- Я знаю. Я сам не хочу відпускати тебе. Але нам потрібно розібратися з Маркусом. Треба вирішити це раз і назавжди. І я це маю зробити.

- Обіцяю, що зі мною і з Меллі буде все гаразд.

- Я люблю тебе, Мей. Я люблю вас обох більше за життя.

- І я тебе люблю. Та пам’ятай про свою обіцянку, яку дав мені одного разу. Ти обіцяв, що не даси себе вбити. – На мої очі наверталися сльози. – Ти повинен повернутися до нас. Я більше не відпущу тебе.

- Мей... Я ж сказав, що повернуся до вас.

 Ейден спробував поглянути мені в очі.

- Не смій плакати, - усміхнувся він, намагаючись мене підбадьорити. – Гей. – Ейден обхопив моє обличчя долонями, продовжуючи усміхатися. – Припини.

 Він поцілував мене. Не пояснити словами, наскільки мені було важко в той момент. Здавалося, що я прощаюся з ним. Прощаюся назавжди. І одна тільки думка про це змушувала з болем стискатися серце. Але я не могла залишитися і знала, що він не поїде зі мною. Я все прекрасно розуміла. І лише усвідомлення того, що наша донька залишається одна без захисту когось із нас, і бажання швидше обійняти її, не давало втратити голову.

 Коли ми повернулися в будинок, це було перше, що повідомила всім: я сама заберу доньку. Я була налаштована рішуче, але ніхто й не думав заперечувати.

 Джонні одразу ж зателефонував до авіакомпанії і замовив приватний рейс до Квебека, скасувавши старий до Праги. Мені було навіть трохи ніяково. Я й не думала, що полечу приватним рейсом. Це ж коштує шалених грошей.

- Міне, - покликав Вік, - ти полетиш із Мей.

 Я відреагувала на слова Віка раніше, ніж обдумала таке розпорядження.

- Чому він/я? – одночасно і, мабуть, занадто поспішно, запитали я і Мін.

 Невдоволено глянула на Міна. Як так вийшло, що ми одночасно подумали про одне й те саме? Вампір посміхнувся і відвернувся, невдоволено скривившись.

 Я крадькома покосилася на Ейдена. Наше однаковою мірою небажання залишатися удвох може здатися дивним? Ейден звернув на це увагу. Я відчула.

 А й справді, чому Мін? Якщо вже хтось і має летіти зі мною, то це Ейден.

- Ти знаєш чому, - якось навіть різко відповів Вік, звертаючись до Міна.

- Мені не потрібен супроводжуючий, - заперечила я.

- Це не обговорюється, - тепер Вік глянув на мене.

- Мей, - промовив Ейден, - не заперечуй. Зроби це для мене.

 Я не розуміючи перевела погляд на чоловіка. Якби він тільки знав, що між нами сталося. Непорозуміння... Маленьке... Хоча, краще нехай не знає.

 Акуратно прибрала руку. Ейден досі не помітив, що в мене немає обручки. Я була впевнена, що вона в Міна. Можливо, те, що він супроводжуватиме мене, на краще. З’явиться можливість у всьому розібратися.

 У якийсь момент я зустрілася поглядом з Єном. Він так само помітив, що я не хочу їхати з Міном. Відчувала: Єн не в захваті від ідеї відправити мене з ним. Рудоволосий вампір чимось йому не подобався, але це були лише неприємні нотки ревнощів. Єн дивився на мене з якимось навіть жалем, однак він уже не міг розпоряджатися всім, як раніше. У всякому разі, тепер він не мав права вирішувати мою долю. І Єн мовчав. З ним я могла б нічого не боятися, але він так само потрібен тут. І він, і Ейден мають залишитися. Дуже багато залежить від них.

- Нам потрібен детальний план будівлі, - промовив Вік.

 Єн передав йому невелику флешку.

- Що ви задумали? – схвильовано запитала я.

 Вік обдарував мене трохи незадоволеним поглядом, немов мене це зовсім не стосувалося.

- Наш «вірус» не повинен поширюватися серед інших вампірів, - відповів Вік, немов казав: «Здогадайся сама».