Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

- Вони вмирають, щойно моя кров потрапляє в їхню кров.

- Ну так. У нас у вітальні два жмурики. А я бачу привидів. – Вік підійшов до Ейдена і закинув йому на плечі руку, обіймаючи по-дружньому. – Обидва цілком матеріальні. – Ейден уважно глянув на Віка, не оцінивши його жарт. – Двох перероджених вампірів цілком достатньо. – Вік відпустив Ейдена, зробивши крок до мене і трохи схилившись. – Ти хотіла таким чином захистити себе і свою дочку. Але є інший спосіб. Тепер ти одна з нас. Ніхто не посміє тебе зачепити. Ну... звісно, посміють, але... це коштуватиме їм життя.

 Ейден притягнув мене до себе.

 Я не розуміла Віка. Я не подобалася йому, він був проти того, щоб сім’я прийняла мене й Ейдена. Якби таке говорив Лекс або Джонні, було б цілком зрозуміло. Але переді мною стояв Вік. Це був точно він.

- До літака кілька годин, - тихо промовив Вік. – Вони у вас є поки що. Я б скористався цим.

 Як мені було ніяково в той момент. Я вислизнула з обіймів Ейдена.

- Мені все одно, - заявила рішуче, - що буде з тими, кого встиг перетворити Маркус, і що буде з ним самим. Але є дехто, кого така доля не повинна торкнутися.

- Ти не можеш цього вимагати, - відповів Вік.

- Можу, - заперечила і не думаючи здаватися.

 Вік зсунув невдоволено брови. Як це я посміла йому перечити? Ейден зробив крок до мене, затуляючи мене, немов Вік збирався напасти.

- Почекай, Віку, - заступився Лекс.

 Він підійшов до нас і поклав руку на плече братові.

- Тепер у неї є право голосу. Ми повинні, принаймні, її вислухати. Хто це?

- Ейден перетворив на вампіра нашого друга, щоб було з ким залишити дитину. І ще одна людина. Їм потрібен донор. Він друг – друг, який ніколи не зрадить. Вони з нами. Вампір – Чейз. Я заберу його з собою разом із дитиною. А хлопчисько... Хлопець має повернутися додому.

- Хлопчисько вартий вашої уваги, - вимовив несподівано Єн, і я не розуміючи глянула на нього. – Я знаю його. Він нікому нічого не розповість. Свого часу мені не вдалося нічого з нього витягнути.

 Я була приголомшена. Єн заступився за Дейна. Чи це просте бажання допомогти мені?

- Ейдене? – звернувся Лекс до мого чоловіка.

- Я довірив їм обом свою дочку. Цим усе сказано. Чейз був моєю людиною. І так – вони обидва під нашою опікою.

- Джей-Кею? – Лекс глянув на нього.

 Джонні усміхнувся, відповівши:

- Я за те, щоб вони залишилися з нами. Небалакуча людина може стати в пригоді.

- Згоден, - усміхнувся Лекс і перевів запитуючий погляд на Міна. – Міне?

- Думаю, - відгукнувся рудоволосий вампір, якось навіть ліниво розтягуючи слова, - з них вийшли непогані няньки для малятка. Я не проти.

 Я глянула на Міна. Він не дивився в мій бік. Може й злився на мене, але підтримав.

- Як її, до речі, звати? – запитав Лекс.

- Мелані, - відповіла я, переводячи погляд на Віка, а потім на його брата.

- Крихітка, мабуть, так само прекрасна, як і її мати, - промовив Лекс. – І напевно вже встигла прив’язатися і до Чейза, і до...

- Дейна, - підказав Ейден. – Я ручаюся за них обох.

- Дейна, - усміхнувся Лекс. – Я не вмію няньчитися з дітьми.

 Лекс запитально глянув на Віка. Той мовчав, про щось розмірковуючи, немов і не чуючи нас.

- Віку, - покликав Лекс брата і з розмаху вдарив його тильним боком долоні в живіт.

 Удар вийшов несильним, але відчутним. Вік «прокинувся», невдоволено скривившись.

- Гаразд, - здався він, відступивши назад, - я не проти. Робіть із ними що хочете.

- Дякую, - промовила я.

- Будь ласка, - мовив Вік, окинувши мене пильним поглядом. – Попрощайся з Ейденом. Він не поїде проводжати тебе в аеропорт.

 Слова Віка боляче вжалили в саме серце, нагадавши про неминуче розставання. Я обхопила Ейдена поперек тулуба, розуміючи, що Вік має рацію. До літака залишалося чотири години, які пролетять непомітно. І мені знову доведеться розлучитися з Ейденом. І ніхто не знає наскільки.

- Тільки не тут, - невдоволено буркнув Вік.

- Ходімо, - сказав Джонні, підходячи до нас. – У вас справді залишилося мало часу. Вам краще побути удвох.

 Він провів нас з Ейденом на другий поверх.

- Там, наприкінці коридору, - промовив Джонні, повертаючись униз. – На дверях ярличок «Не турбувати».

 Він підморгнув мені, йдучи. Я спробувала усміхнутися, але почувалася чомусь ніяково.

 У кімнаті панував зразковий порядок і напівтемрява. Я ввімкнула світло. Ейден пригорнув мене до себе.

- У нас є дві години, - прошепотів він, зарившись носом у моє волосся. – Мей, я так за тобою сумував.

 Я міцно обійняла його.

- Ніколи не думав, що мені не вистачатиме часу.

 Ейден послабив свої обійми і глянув на мене.

- Але ж скоро все закінчиться, - промовила я без тіні сумніву. – З нами близнюки, Єн та інші. Вони варті справжньої армії вампірів. Ти казав, що багато вампірів їх бояться. Я сама бачила, як двоє відморозків тихо звалили, відставши від мене, щойно Джонні підсів до мене в автобусі. Вони знали, хто він. Я відчувала, що вони боялися його. Щойно побачили Джона, уся їхня сміливість випарувалася.

- Я знаю про їхню репутацію серед вампірів. Та й краще, коли Єн у тебе в союзниках. Не переживай за нас. Скоро все владнається. Забери Меллі і чекай на мене. Вона на старій фермі за сорок кілометрів від Сагне на північ від Квебека.

- Ми повинні були забрати її разом. Нічого не кажи. Я сама все розумію. Але, чим більше думаю про це, тим страшніше стає.

- Все буде добре. Чуєш? Зараз найголовніше, щоб ти і Меллі опинилися в безпеці і подалі звідси. Про решту я подбаю.

 Ейден обсипав моє обличчя поцілунками, але я не могла розслабитися. Хоча його обійми були мені так необхідні. На душі залишався неприємний осад. І нас могли почути внизу. Ось, що заважало.

- Щось сталося? – запитав Ейден, відчуваючи, мабуть, мою напругу.