Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Я буду тут, але не так, як ти мене звик бачити, — відповідаю, злегка усміхнувшись.

— Я не хочу, щоб ти йшла. Ти ж мені потрібна, — каже він, обіймаючи мене ще міцніше.

— Я знаю, любий, але іноді треба робити те, що треба, навіть якщо це важко, — кажу я, стискаючи його рученята.

— Мамо, ти мені обіцяла завжди бути поруч. Чому ти зараз не можеш? — його голос тріскає від невимовленого страху.

— Я завжди буду з тобою, навіть якщо не зможу бути поруч фізично. Ти не забувай мене, будь ласка, — намагаюсь знайти слова, які б втішили його.

— Мамо, я не хочу йти, я хочу залишитися з тобою!… — шепоче він, і я бачу сльози в його очах.

— Прощавай, Оскаре! Ти в чудових руках. Пам'ятай, що я тебе дуже люблю.

Я обіймаю його востаннє, притискаючи до себе міцно-міцно, а тоді Ханна бере його за ручку, дивлячись заплакано мені у вічі.

— Ем, я не можу так! — каже вона, витираючи сльози з обличчя. — Я не вірю! Я… Ем, як я без тебе? Я прийду до тебе зранку! З Оскаром! Ми прийдемо до тебе удвох! Так, любий? Прийдемо завтра до матусі? — я зітхаю, але киваю подрузі.

Хлопчик виривається з рук подруги і кидається до мене знову.

— Мамо, я не хочу йти! — вигукує Оскар, обіймаючи мене щосили. — Я залишуся з тобою!

— Горобчику, любий мій, ти мусиш іти з тітонькою Ханною, — кажу я тихо, намагаючись приховати сльози. — Вона про тебе подбає.

— Ні, мамо, я хочу бути з тобою! — хлопчик дивиться на мене великими очима, повними відчаю. — Ти ж не підеш, правда?

— Я завжди буду з тобою, у твоєму серці, — відповідаю, гладячи його по голівці. — Але зараз ти мусиш слухати тітоньку Ханну.

— Мамо,ні... — шепоче Оскар, знову хапаючи мене за руки. — Я тебе дуже люблю.

— Я теж тебе люблю, мій маленький, — притискаю його до себе востаннє. — Будь сміливим, добре?

Ханна, побачивши, як Оскар кидається до мене, не може стримати своїх сліз. Вона стоїть поруч, плачучи, і дивиться на нас з глибоким жалем.

— Ем, будь ласка, не так... — хрипло промовляє вона, витираючи сльози. — Я не можу цього витримати. Я обіцяю, що подбаю про нього, але це так важко...

Її голос звучить вивернуто і розпачливо, а її руки тремтять, коли вона намагається підготувати Оскара до розставання. Вона робить крок ближче, намагаючись заспокоїти обох нас, але сльози не припиняються.

Коли Оскар, нарешті, відривається від моїх обіймів і переходить до Ханни, його обличчя залите сльозами, але він усе ще не розуміє повністю, що відбувається. Ханна пригортає його до себе, намагається усіляко його заспокоїти і всміхається крізь сльози.

— Все буде добре, Оскаре, — говорить вона тихо, гладячи хлопчика по спині. — Ми подбаємо про тебе. Ти не повинен нічого боятися.

Після цього Ханна повертається до мене, її очі повні сліз і безнадії.

— Ем, я обіцяю, що зроблю все, що в моїх силах, — каже та, її голос ледь чутний. —  Я буду піклуватися про Оскара так, як ти цього хотіла. І я завжди пам’ятатиму тебе.

Вона робить крок до мене, обіймає і цілує в лоб, намагаючись запам’ятати цей момент. Потім вона відходить, і я бачу, як подруга витирає сльози з обличчя, намагаючись бути сильною для Оскара.

Після того, як Ханна забирає сина і виходить з кімнати, я залишаюся одна. Порожнеча заповнює кімнату і я відчуваю, як важкість ситуації огортає мене. Мені важко повірити, що це справжність, що всі ці миті, цей біль і розставання є реальністю.

Я сідаю на ліжко, витираю сльози з обличчя і намагаюся зібрати свої думки. Відчуття порожнечі і втрати поглинають мене, але я намагаюся зосередитися на спогадах про Оскара і на тій надії, що він буде в безпеці і щасливий. І хоча моє серце рветься, я знаю, що це єдиний шлях, який залишився для мене.

Зачинилися вхідні двері з гуркотом. Зі шпарини під вікном добряче повіяло холодом, та я його більше не відчуваю. Порожньо. Порожньо не лише удома, а й у душі.

Я сиджу в тиші, занурена в свої думки. Відчуття пустки настільки сильне, що здається, ніби навколо мене нічого не існує, крім тих кількох предметів, які ще залишилися в кімнаті. Моя душа важка від розставання, а серце ледь б'ється, наче воно застрягло в цьому проміжку між життям і смертю.

Я дивлюся на годинник, який безжально відраховує час. Кожна секунда відзначає мою неминучу віддаленість від цього світу, але водночас вона нагадує про всі миті, які я так і не встигла прожити.

Незважаючи на біль, я намагаюся згадати все хороше, що було в моєму житті. Я згадую про ті щасливі моменти з Оскаром, про добрі слова Ханни, про всі ті миті радості та надії, що були до цього. Ці спогади стають моїм єдиним втішенням, і я намагаюся втримати їх у своїй пам’яті, як найцінніший скарб.

Світло поступово тьмяніє, і кімната стає все темнішою. Я чую, як вітер знову шипить за вікном, ніби намагається проникнути всередину, принести щось нове. Мені здається, що ця ніч буде нескінченно довгою, але я стараюся заспокоїтися, налаштовуючи себе на те, що потрібно прийняти свою долю.

Я намагаюся закрити очі і дати собі останній спокій. Моє тіло втомлене, але я не можу зупинити думки, що блукають у моїй голові. Останні миті мого життя я присвячую спогадам про людей, яких я любила і сподіванням, що мої останні дні не були марними.

Коли нарешті лягаю на ліжко і закриваю очі, я думаю про те, що, можливо, моє майбутнє не таке вже й темне. Можливо, навіть у цій темряві є місце для світла, хоча б на кілька митей. І в цих останніх митях я намагаюся знайти спокій.