Читати книгу - "Гора між нами"

— Я й не говорив, що це просто. Але ти заслуговуєш на щось… на когось дійсно чудового.

— Я це запам’ятаю, — всміхнулась Ешлі та почухала мені бороду. — У тебе тут сивина.

— Час іноді робить таке. Час і…

— Що «і»?

— І чималий пробіг вибоїстим шляхом.

Ми нарешті дісталися наших саней, і я знов прокрутив у пам’яті нашу розмову. Аж тут мене наче молотком вдарило. Час та пробіг добре вміють пояснювати.

Я допоміг Ешлі загорнутись у спальник і влаштуватися на санях, а сам встебнувся в ремені.

— Ти як? Наче зблід. Усе гаразд? — спитала вона.

Я лише кивнув, намагаючись на неї не дивитися. Моє обличчя виказало б мене з головою.

Розділ двадцять сьомий

Наш ялиновий прихисток лишився позаду, і ми рушили в дорогу. Сніг підмерз, отож іти було легко. Ешлі мовчала. Загалом вигляд вона мала не вельми добрий — дуже схудла та змарніла. Їй конче потрібна нормальна їжа. Її організм і так з усієї сили намагається вижити, а тут ще й травми…

У денному світлі я оглянув сліди навколо ялинки: дійсно приходив лось. Як же я жалкував, що не спробував його підстрелити. Навіть невеличкого лося нам стало б на кілька тижнів.

— Та ти ж не знав, що воно таке. Ну а якби то був ведмідь? — Ешлі почула моє бурмотіння.

— Тоді я, мабуть, був би мертвий.

— Значить, вирішив правильно.

— Так, але в нас могло бути м’ясо…

— Ага. А може, ведмідь саме зараз облизував би свої пазури, повечерявши тобою та з’ївши мене на десерт.

— Ти любиш фільми жахів? — здивовано спитав я.

— Ні, а що?

— У тебе якісь моторошні думки.

— Я колись працювала в міській газеті у кримінальному розділі. Так що, либонь, я на все життя надивилася на фотографії тих людей, які хибно оцінили ситуацію. Іноді краще не дізнаватися, що там за шум у коридорі.

Я підняв Наполеона та посадив їй на руки, а він устиг лизнути мене в обличчя. Ще я краще закріпив ті «черевички», що їх зробив для нього, і почухав пса проміж вух. Задоволений, він зник у спальнику Ешлі. Я розвернувся, застебнув на грудях ремені та почав тягти. З усіх наших днів у дорозі цей, напевно, буде найдовшим.

До обіду ми встигли пройти більше як три кілометри. Непогано, але я дуже втомився.

— Гей, може, трошки відпочинеш? — почувся голос Ешлі.

Я спинився та важко сперся руками на коліна, намагаючись відсапнути.

— Ага, хороша ідея, — зрештою мовив я та розстебнув ремені.

Під двома деревами неподалік була невеличка западинка, і я почав штовхати сани туди. Тут сніг піді мною різко провалився — часу зреагувати не було. Снігоступи зігнулися майже навпіл, і я провалився аж по шию. Удар припав на й без того зламані ребра. Ноги опинились у крижаній воді по самісінькі коліна. Легені пекло, вдихнути не міг. Інстинктивно я схопився за щось, що могло би стримати моє падіння — і то були сани. Унаслідок цього вони перекинулися набік, Ешлі разом з Наполеоном вивалилася назовні. Пес скиглив, а Ешлі кричала від болю.

Я спробував якось видряпатися, але мене затягувало у струмок. Опори для ніг не було, а кожен рух супроводжувався нестерпним болем у ребрах. Я завмер, зосередився та підтягнувся руками. Потім іще раз. Сантиметр по сантиметрові мені вдавалося витягти своє тіло з тієї діри. Було вкрай важко — мокрий сніг скидався радше на сипкий пісок. Зрештою мені пощастило видертися на поверхню.

Ешлі лежала за метр від мене, важко дихаючи та стискаючи кулаки. Я підповз до неї й оглянув зіниці — в них раніше за все видно ознаки шоку. Вона позирнула на мене, а потім звела очі до неба. Мабуть, цього її вчили на тренуваннях.

Я був геть мокрий приблизно по пояс. Вогню ми не мали, обом було страшенно боляче, а нам ще принаймні день іти по цій пекельній долині. У принципі, я міг би йти в мокрому одязі — він замерзне та стане кілком. Це краще, ніж якби він прилип до шкіри. Однак у мокрих черевиках я точно довго не витримаю. Я підтягнув до себе сани та, перевернувши їх, побачив діру приблизно на рівні плечей Ешлі. Мабуть, я порвав їх об щось, коли перекинув.

Треба оглянути її ногу. Я, як міг, трохи підняв їй голову та розстебнув спальник. Добре, що кістка не зламалася знову, але усі крихітні зв’язки у кістці, що тільки-но почали формуватися, розірвалися. Нога набрякала просто на очах.

Варіантів обмаль.

Можна викопати печеру в снігу й залізти туди в мішках. Але це не розв’яже нашу проблему, бо одяг, а найголовніше черевики, я таким чином не висушу. Так ми лише ще дужче зголодніємо і нікуди не просунемося. Моя куртка була суха — вона лежала у спальнику Ешлі. А ось шкарпеток я більше не мав, адже наразі обидві пари в мене на ногах і до рубця змокли. Проте найгірше — це дірка в санях. Якщо я їх тягтиму, вони закопуватимуться в сніг.

Якби була змога просушити ноги та знайти сухе взуття, я зміг би йти далі. Єдині сухі шкарпетки були на Ешлі, але вони все одно промокнуть, щойно я взую черевики. А ще конче треба придумати, як полагодити сани.

Якщо ще з годину назад наша ситуація була відчайдушна, то тепер вона опинилась десь на межі безнадійної. Голова впала на руки. Рішення я не мав. А треба якось рухатися, бо ж мені почали цокотіти зуби.

Я сів та зняв гетри, черевики і шкарпетки.

— Ешлі, я знаю, тобі зараз не дуже хочеться зі мною говорити, але чи можна позичити твої шкарпетки?

Вона кивнула. Кісточки її пальців уже побіліли. Я зняв з неї шкарпетки, а її голі ноги загорнув у свою куртку та знову сховав у спальник. Пухові спальники — гарна штука, але тільки коли вони сухі, тому зазвичай їх продають у майже герметичних мішках. Отож я дістав обидва такі мішки, свій спальник сховав назад у рюкзак, одягнув шкарпетки Ешлі, зверху надів герметичні мішки, а вже на них натягнув черевики. Для цього довелося спочатку розпустити шнурки, а потім знов їх зав’язати. Зверху на черевики я одягнув гетри, а на них опустив