Читати книгу - "Гора між нами"

Залишилася головна проблема: сани.

Ногу Ешлі треба будь-що тримати рівно, тому я не можу просто взяти її на руки та нести. Так я не тільки завдав би їй страшенного болю, а ще й знову зламав би кістку. Сани конче необхідні. Тож слід залатати чимось дірку. Та в мене не було нічого, крім зламаних снігоступів і рюкзака.

Тут я поглянув на сітки, якими були затягнуті снігоступи. Натягуючи їх на рами, я складав сітку вдвоє. Тобто якщо зараз її розкласти… Я так і вчинив, а кінці закріпив на боках саней. Так, половину проблеми розв’язано: Ешлі не буде вивалюватись, але сніг все одно набиратиметься всередину. Значить, доведеться дещо підняти цей край саней і прив’язати до мене пасками. Таким чином тільки друга половина саней їхатиме снігом — за нами лишатиметься слід, схожий на залізницю.

Звісно, іти мені буде набагато важче. А ще Ешлі доведеться терпіти постійні удари. Загалом, буде боляче та повільно.

Але виходу немає.

Я розділив наше останнє м’ясо.

— Тримай, може, трохи відверне тебе від болю. Не квапся, бо більше немає, — я простяг їй шматок.

Я швидко з’їв свою частину, але голод тільки подужчав. Я підняв верхній кінець саней, пристебнув до себе та рушив. Відтак поправив ремені. Потім ще раз. І ще.

Спинився я лише тоді, коли сили йти далі просто не було.

Пам’ятаю, як я продирався крізь сніг завглибшки по коліно. Потім ліз рачки, хапаючись за дерева затерплими руками. Та бачив самий лише сніг і більше нічого. Пам’ятаю, як спустилися сутінки, як вийшов місяць. Пам’ятаю свою тінь на снігу серед місячного сяйва. Пам’ятаю, як світили зірки, а потім набігли хмарки. Пам’ятаю, як від холоду ледь міг дихати. Компас теліпався на мотузці навколо шиї. Я ставав, брав його в руку, чекав, поки стрілка зупиниться, та йшов далі. Добре, що цятки світилися в темряві зеленим. Рейчел колись сотню доларів за нього заплатила, а зараз він вартий був і десяти тисяч.

Я прокинувся. Виявилося, що я лежав долілиць у снігу. Навколо була непроглядна пітьма — жодних зірок чи місяця. Права щока у мене змерзла, але завдяки бороді не обморозилась. Руки задубіли через те, що я тримав сани — щоб Ешлі не билася головою в русі. Ремені боляче врізались у плечі. Ніг я майже не відчував.

Якось поталанило підвестись, але я знову провалився по пояс. Я не закляк досі, бо рухався. Наразі ж я вже не міг рухатися і промерз до кісток. Ешлі спала — а може, зомліла. Я розстебнув паски, підняв один край саней та почав сповзати під ялину. Тут я відгріб сніг так, щоб ми обоє могли лягти, роздягнувся та загорнувся в мішок.

Тунель звузився. Раптом я чітко зрозумів, що вже не сподіваюся прокинутися вранці.

Розділ двадцять восьмий

Я розплющив очі. Сонце вже було високо. Усе моє тіло боліло в таких місцях, що я навіть не знав, що вони в мене є. Не можу сказати, що я був голодний, але на мене напала надзвичайна слабкість, я геть не хотів ворушитися. Їжі в нас більше не було — зостались якісь крихти. Обличчя обпеклось, губи пооблазили. Моя двотижнева борода не надто добре захищала від сонця, яке відбивалося від снігу та шкварило в обличчя.

Я заледве підвів голову, перекотився на бік та озирнувся. Мій погляд зустрів погляд Ешлі. В її очах було лише співчуття та покірливість. Вона, вочевидь, змирилася з нашою долею. Навіть Наполеон мав паскудний вигляд.

Мій одяг валявся поруч мокрою купою. Спогади про минулу ніч навалилися на мене хвилею безнадії. Ешлі простягла мені кавалок м’яса.

— Їж.

У неї на колінах я побачив той її бюстгальтер — у нього були замотані кілька шматочків м’яса. Я не міг уторопати. Думати було важко.

— Звідки це?

— Їж.

Я розтулив рота, відкусив шматок і почав жувати. М’ясо було холодне, цупке — здебільшого жили. Ніколи не їв нічого смачнішого! Я проковтнув, і вона знов дала мені кавалок. Учора ми точно не мали стільки їжі.

— Звідки в тебе… — Аж тут я все зрозумів.

Вона поплескала мене долонею:

— Їж і не сперечайся.

— Ти теж їж.

По щоці Ешлі покотилася сльоза.

— Тобі це потрібно. У тебе ще є шанс.

— Ми вже говорили про це.

— Але…

Я сперся на один лікоть та взяв її долоню:

— Ти що, хочеш померти тут сама? Чекатимеш, доки холод пробереться у твоє серце та вб’є тебе? Е, ні, помирати самому — кепський спосіб прощатися з життям.

— Але…

Руки в неї трусилися.

— Ніяких «але».

— Та чому?! — Ешлі жбурнула в мене грубий шмат м’яса, той зрикошетив від мого плеча, упав на сніг та зник у пащі Наполеона. — Чому ти це робиш?! Ми не виживемо! — Її голос відлунював від гір.

— Я не знаю, виживемо ми чи ні. Але ми. Ми або виживаємо, або ні. Обидвоє.

— Проте… Якщо підеш уперед, ти можеш щось знайти. Що, коли тобі залишився крок до порятунку? До виходу звідси?

— Ешлі… Слухай, я не хочу решту свого життя бачити твоє обличчя щоразу, як заплющуватиму очі.

Вона скрутилася верчиком і розплакалася. Сівши, я почав роздивлятися купу свого мокрого одягу. Крім куртки, сухого не було анічогісінько. А мені ж треба оглянути місцевість та якось зрозуміти, де ми є. Я натягнув термобілизну, зверху штани та засунув ноги в черевики. Стопи були вкриті страшенними мозолями, тож узуватися неймовірно боляче. Хоча не так боляче, як робити перші кілька кроків. Куртку я вдягнув просто на голе тіло. Якщо не впріватиму, то ще й нічого.

Спали ми просто неба — пощастило, що вночі не падав сніг.

Я роззирнувся та оглянув чашоподібну долину, де ми опинилися. Треба подивитися згори. Як на лихо, з півночі сунули темні важкі хмари — без снігу не обійдеться.

— Піду роззирнуся, — присівши поруч із Ешлі, я торкнувся її плеча. Вона з головою закуталась у спальник та не відповідала.

Навколо нас росли цікаві дерева. Власне, цікавими були їхні гілки — незвичайно прямі й міцні, вони починалися від самої землі. По них