Читати книгу - "Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero"

Вечірка закінчилася пізно. Втомлена, але сповнена змішаних емоцій, я сіла у машину Вербицького. Він мовчав, а я не знала, що сказати першою.

Поки ми їхали, я розглядала його профіль: чітка лінія щелепи, трохи напружений вираз обличчя, зосереджений погляд на дорозі. Він завжди здавався таким непохитним, ніби нічого у світі не могло його вибити з рівноваги.

— Залишилося пережити ще підйом на ліфті — і я вдома, — пробурмотіла я, коли ми зупинилися біля мого під'їзду.

— Проведу тебе, — відповів він так, ніби це було само собою зрозуміло.

Я не заперечувала.

Ми зайшли в під’їзд і викликали ліфт. Двері відчинилися, і ми разом увійшли всередину. Я натиснула кнопку потрібного поверху, і кабіна плавно рушила вгору.

Тиша. Напруга.

Я відчувала його занадто близько. Його тепло, його запах. Навіть у невеликому просторі він займав надто багато місця — і в кабіні, і в моїх думках.

Раптом ліфт смикнуло, і він різко зупинився. Світло блимнуло, але не згасло повністю.

Я завмерла.

— Що це було? — прошепотіла я.

Вербицький спокійно натиснув кілька кнопок. Жодної реакції.

— Застрягли, — сухо констатував він.

Я скептично зітхнула:

— Серйозно? Мій другий раз у ліфті з тобою — і ми застрягли?

— Сподіваюся, що це другий і останній раз у ліфті зі мною, — кинув він.

Я роздратовано глянула на нього:

— І це мав бути жарт?

— Не зовсім.

Я підійшла до панелі та натиснула кнопку виклику диспетчера. Тиша.

— Схоже, він сьогодні у відпустці, — пробурмотіла я.

— Відпустку він отримає після того, як нас звідси витягнуть, — сказав Вербицький і дістав телефон.

— Є зв'язок?

— Ні.

Я сперлася спиною об стіну ліфта й прикрила очі.

— Чудово. Просто ідеальне завершення дня.

— Бо ти танцювала з Максимом?

Я різко розплющила очі.

— Ти жартуєш?

Він підняв брови:

— Думаєш, я не бачив?

— І що з того? Я просто танцювала!

— Максим не просто танцював.

— О, то ти ще й думки читаєш?

— Його думки було легко прочитати.

Я закотила очі:

— Навіть якщо це так, яке тобі діло?

Його погляд зустрівся з моїм. Глибокий, серйозний.

— Тобі справді цікаво?

Я відкрила рот, щоб відповісти, але… слова застрягли.

— Вербицький…

— Що?

— Ти… ревнуєш?

Він мовчав.

— Господи, ти справді ревнуєш! — я не стримала нервовий сміх.

— Я не ревную, — сухо відповів він.

— Ага, звісно. Просто прийшов відбивати мене у Максима серед танцполу. Випадковий збіг?

— Я тебе не відбивав.

— Авжеж.

— Аріно, ти зараз не в найкращій позиції для суперечок, — сказав він, зробивши крок ближче.

Я відчула, як моє серце почало битися швидше.

— Чому це?

— Бо ми застрягли в ліфті. Одні. І я не знаю, скільки це триватиме.

Він зробив ще один крок. Відстань між нами скорочувалася.

— І що ти хочеш цим сказати?

Його погляд ковзнув по моєму обличчю.

— Що, можливо, зараз не варто провокувати мене.

Мої пальці стиснулися в кулаки. Я не могла відвести погляду від його очей.

— І що станеться, якщо я все-таки тебе спровокую?

Вербицький нахилився ближче, так, що між нами залишилися лише сантиметри.

— Хочеш перевірити?

Я не встигла відповісти, бо в цей момент ліфт смикнуло, світло моргнуло — і він знову рушив угору.

Я різко відступила.

— Везе тобі, Вербицький, — пробурмотіла я, намагаючись приховати тремтіння голосу.

Він лише хмикнув.

Коли двері ліфта відчинилися, я майже вибігла в коридор.

— Добраніч, босе, — кинула я через плече, швидко дістаючи ключі.

— Добраніч, Аріно, — відповів він, і в його голосі було щось таке, від чого мені стало ще важче дихати.

Я зачинила двері за собою, сперлася на них спиною й заплющила очі.

Чорт забирай.

Я дійсно не знаю, у що вплуталася.