Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– А‑а, ти і тато… – якось дивно повторив Діма, але потім додав, ніби нічого не сталося. – Ну, то ти за машиною певно зайдеш, так?

– Ага.

– Ну добре, заходь… Може побачимось, друже.

– Так, може, – сказав Наст та поклав слухавку. В нього знову з’явилось дивне відчуття від розмови з тим, кого він вважав другом.

Несподівано Яковенко побачив, що в нього з’явився інтернет. Він увійшов в телеграм і помітив голосове повідомлення від Сави: «Брате, ми, короче, з пацанами вирішили не їхати назад в Україну, але, побачивши новини про Лисичанськ, вирішили спитати, як ти там взагалі? Ми хвилюємося. Сподіваємось, ти вже виїхав звідти. У будь якому разі давай ми тобі заспіваємо патріотичну пісню, щоб трохи підняти настрій, власне це гімн… але… трохи перероблений… короче… пацани раз-два… ще-е не вме-е-е-рла в України ні-і сла-ва ні во‑ля, ще нам бра-а-аття футболісти у-смі-хне-ться до-ля, Зги-нуть всі-і-і-і ро-о-осі-я-ни як ра-би на со-н-ці, за-па-ну-у-у-єм і ми-и-и братт-тя на своїй полови-ні по-о-ля» – зовсім не в риму, мерзенно-­відразним голосом заспівав Сава, а Рудий з Цвіркуном у деяких епізодах підвивали. «Взагалі не в тему, брате» – подумав Наст і написав повідомлення другу «Ще тут: (» та заблокував телефон.

Ліра намагалась декілька разів вмовити Наста не йти, а дочекатись, доки батько вийде на зв’язок сам, казала, що він так би й хотів, але Наста було вже не вмовити. Хлопець пообіцяв дівчині, що повернеться дуже скоро, навіть якщо не знайде батька – повернеться й не буде шукати. Дівчина, обійнявши його на прощання, повисла руками на його шиї та подивилась в очі. Насту дуже сильно захотілось поцілувати її, але він згадав куди йде, і відчувши тягар пістолету у задньому кармані шортів, повернувся до дівчини спиною. «Якщо все з батьком буде гаразд – прийду і поцілую її у щоку! Ні, одразу в губи!» – подумав він про себе.

– Насте, повертайся, будь ласка, і захопи колонку, яку я залишила тоді, – нагадала дівчина Насту про своє прохання, про яке вона казала йому, пояснюючи маршрут до хлопцевого будинку. Колонка була важлива для дівчини, тому що її подарував той самий бородань – її двоюрідний брат, який, як виявилося, пішов захищати своє рідне місто Харків, і загинув у перші ж дні війни. Наст вважав, що і без цього – цю річ потрібно забрати. Колонка була дуже коштовна, гучна, підтримує режим «Always on» – до неї можна було завжди приєднатись, що Яковенко вже не раз робив, коли йому було нудно сидіти місяцями вдома.

Після тієї тусовки 23 лютого ніхто, окрім Наста, не входив у квартиру, в якій гуляли студенти. Власник квартири виїхав з України ще у перший день війни, тому навіть пляшки з недопитими напоями залишились неторкані до сих пір. Наст насправді навіть думав забрати колонку Ліри, щоб колись потім у них був привід зустрітись, але він так і не наважився це зробити. Батько вчив його ніколи не чіпати чужого і безліч разів нагадував, що в арабських країнах за таке відрубають кінцівки. Хлопець ще у дитинстві уявляв як він з куксою замість руки намагається спіймати футбольного м’яча на воротах, і його перекручувало всередині.

Наст біг швидким кроком вздовж будівель і, як тільки чув гул мотору від якоїсь техніки, одразу пірнав у двір. Приблизно за двадцять хвилин він дістався свого двору, до якого звик наче до рідного. Пробігаючи вздовж розбомбленого магазину червоноволосої жінки, Наст повернув голову і побачив Іванівну, що повільно йшла до свого хлібного кіоску через дорогу. Старенька теж помітила хлопця і помахала йому рукою:

– Додому? – крикнула старенька спітнілому хлопцю, який наче марафонець біг, не зупиняючись ні на мить.

Наст кивнув на ходу старенькій, кажучи цим «так», та не починаючи з нею діалог, бо не хотів ґавити часу, хоча зворотні питання в нього також були, як мінімум: «що вона робить на вулиці під час штурму російською армією її міста?» Хлопець розумів, що вона б відповіла йому: «Ну а хто хлібину продаватиме?», на що у Наста з’явилося б інше питання, тому зараз він просто пірнув у свій двір та побіг вздовж нарко-­гаражів, з яких єдиним не зміненим за часи війни залишився «Infinity's eyes». Великі очі нескінченності дивилися, як Наст, шукаючи хоча б якісь натяки на таткову присутність, пробігає повз них. Жодної людини не було у дворі, навіть Вітька – завсідника Настового двора. Швидко пробігши вздовж дитячого майданчика, половину якого ще тоді у березні прихопив з собою на той світ російський Т‑72, хлопець забіг у під’їзд і спустився у підвал. Тотальна порожнеча чекала на Наста там. Два матраци – один застелений, а другий Настів – так і лежали, як їх залишив хлопець минулого разу.

Не змінюючи темпу, він, з розширеними від розпачу та адреналіну очима, побіг угору, до своєї хати, і тільки-но підбігши, одразу зрозумів – сталось лихо. Ручка дверей була зірвана і двері трохи відчинені. Яковенко забіг у хату, вигукуючи при цьому: «Тато! Тато!» – але відповіді не було. Хлопець забіг у вітальню і побачив, що шафи були понівечені, багато аркушів паперу валялись на підлозі, а прапор України був зірваний з цвяхів і лежав у калюжі крові під стіною. Кров була вже стара, судячи по зовнішнім ознакам. Вона пофарбувала половину українського прапору в інші не менш відомі в Україні кольори – чорний та червоний. Яковенко підняв прапор з підлоги тремтячими руками і подивився на цей нерівний кривавий візерунок, немов намагаючись зрозуміти чия це кров. Десь в глибині він знав чия. Зі зривистим голосом Наст забіг у останню неперевірену, татову кімнату, волаючи при цьому:

– ТАТО! – але спальня теж була пуста, тільки безліч аркушів, понівечених меблів та сліди бійки залишились тут. Ліжко з проламаним днищем було усіяно пір’ям розірваної подушки, на якій завжди спав Віктор.

– Синку… – почув відповідь Наст і ледь не зомлів. Він гадав, його серце вистрибне від радощів з грудей. Голос був з вітальні, тому Наст повернувся туди.

Але в вітальні не було нікого.

– Синку, – повторив голос за спиною у хлопця і він, немов скажений, повернувся до дзеркала, що було позаду.