Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Минуло кілька днів, і на перший погляд усе було спокійно. Ми говорили про звичні речі, сміялися в потрібні моменти, навіть разом вечеряли. Але ця тиша між нами не була справжньою.

Я відчувала її щоразу, коли Олег надто довго мовчав або коли його погляд ставав відстороненим. Це була невидима стіна, яку ми обидва намагалися не помічати, але яка з кожним днем ставала все вищою.

Я розуміла, що Олег намагається тримати все під контролем, але його холодність, навіть якщо ненавмисна, ранила. Найгірше було те, що я не знала, чи зможемо ми повернутися до тієї легкості, яка була між нами раніше.

Я постійно ловила себе на думці, що маю сказати. Але як? Коли? Кожного разу, коли хотіла заговорити, слова застрягали в горлі.

Олег був поруч, але вже не так, як раніше. Він ставав холоднішим, хоча намагався цього не показувати. Я не знала, чи це просто образа, чи він справді більше мені не вірив.

Як сказати людині, яка сумнівається в тобі, що ти носиш її дитину? Що цей малюк—плід нашого кохання, а не помилки?

Я відтягувала момент. Хотіла, щоб усе вляглося. Але скільки ще чекати? І чи не стане ця новина останньою краплею в нашій хиткій рівновазі?

Я насипала корм у мисочку, і Макс одразу підбіг, потерся об мої ноги й задоволено замуркотів. Дивлячись на нього, я зрозуміла, що теж хочу туди, де буде спокійніше. Де мене зрозуміють без зайвих слів.

Мама.

Я не була в неї давно, а зараз відчула, що це саме те місце, куди мені потрібно. Там я зможу зібратися з думками й, можливо, нарешті зрозумію, як діяти далі.

Витерши руки об рушник, я взяла телефон і набрала мамин номер.

Мама підняла слухавку майже одразу. Її голос був спокійний, теплий, як завжди.

— Доню, привіт! Як ти?

Я вагалася на секунду, але все ж запитала:

— Мамо, а можна я приїду до тебе на кілька днів?

В слухавці повисла коротка пауза, а потім вона відповіла:

— Звісно, приїжджай. Щось сталося?

Я зітхнула, ковтаючи підступний ком у горлі.

— Просто хочу трохи побути з тобою… розібратися в собі.

Мама нічого не запитала більше. Лише спокійно сказала:

— Я буду чекати. Приїжджай, моя хороша.

Її слова були такими простими, але водночас зігріваючими. Я вимкнула телефон і раптом відчула полегшення. Нарешті, хоч на трохи, я зможу видихнути.

Ми сиділи за столом у тиші, лише стукіт приборів порушував її. Я вдихнула глибше, наважуючись заговорити.

— Завтра я поїду до мами, — сказала я спокійно, піднімаючи погляд на Олега.

Він відклав виделку і уважно подивився на мене.

— Надовго?

— Не знаю… На кілька днів, — я трохи знизала плечима, намагаючись звучати невимушено.

Олег кивнув, але його обличчя залишалося напруженим.

— Ти ж не через нашу сварку їдеш?

Я зітхнула.

— Просто хочу провідати маму. Ми давно не бачилися.

— Тобі треба відпочити? — в його голосі чулося стримане занепокоєння.

— Можливо. Просто хочу трохи змінити обстановку.

Він більше нічого не сказав, лише кивнув і продовжив їсти. Але я відчувала, що він не до кінця задоволений цією відповіддю.

— Це правильно, — нарешті сказав Олег. — Поїздка тобі піде на користь.

Я кивнула, хоча його тон здався мені дивним. Він не питав деталей, не заперечував, не намагався переконати мене залишитися. Просто прийняв рішення, як якесь неминуче.

— Так, думаю, мені треба трохи відпочити, — я відвела погляд, щоб не зустрічатися з його очима.

Він кілька секунд мовчав, а потім піднявся з-за столу.

— Хочеш, я тебе відвезу? — запитує Олег.

— Тобі не потрібно мене відвозити, я сама доберуся, — відповідаю, намагаючись здаватися спокійною.

Олег дивиться уважно, ніби намагається щось розгледіти в моєму обличчі.

— Ти впевнена? — голос у нього рівний, але в очах читається напруженість.

Я усміхаюся.

— Так, я ж не маленька. Візьму таксі або автобусом поїду.

Він повільно киває, проте я бачу, що йому це не до вподоби. Чи тому, що хвилюється, чи просто хоче тримати все під контролем.

— Добре, — нарешті каже. — Але якщо передумаєш — скажеш.

Я кивнула, намагаючись зібратися з думками. Олег пішов у вітальню, а я залишилася сидіти за столом, дивлячись у чашку недопитого чаю.

Наступного ранку я швидко збираю речі, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити Олега. Але коли виходжу в коридор, бачу, що він уже на кухні, з чашкою кави в руках.

— Уже їдеш? — запитує, дивлячись на мене поверх краю чашки.

— Так, таксі вже в дорозі, — відповідаю, поправляючи ремінець сумки.

Він киває і підходить ближче. На мить мені здається, що він хоче щось сказати, але натомість просто торкається мого плеча.

— Бережи себе, — тихо каже Олег.

— І ти, — відповідаю я, а потім виходжу за двері, відчуваючи, як у грудях змішується полегшення з тривогою.