Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Я дивлюся у вікно таксі, спостерігаючи, як будинки змінюються один за одним. Дорога здається знайомою, але цього разу відчуття зовсім інші.

Згадую, як востаннє їхала з дому — розгнівана, розчарована, переконана, що більше не повернуся в той дім, де виросла. Тоді мені здавалося, що це був кінець, що я вирвалася з минулого і йду вперед. І саме тоді я зустріла Олега, рятуючи кошеня.

А тепер я їду туди сама, без сварок, без скандалів. Я сама зробила цей вибір.

Від цієї думки мені стає трохи легше. Але водночас я розумію, що тікаю не тільки до мами — я тікаю від напруги, що оселилася між мною й Олегом. Від його поглядів, які стали інакшими. Від своїх власних сумнівів.

Я опускаю голову й закриваю очі. Зараз я просто хочу побачити маму. Просто трохи побути там, де мене завжди приймуть.

Як тільки я виходжу з таксі, мене охоплює знайоме тепло. Двір, будинок, навіть запах повітря тут особливий. Я не встигла ще підняти валізу, як двері відчиняються, і мама вибігає назустріч.

— Доню! — Її голос сповнений радості, і я не встигаю нічого сказати, бо вона вже міцно обіймає мене.

За нею виходить тато, він усміхається, але трохи стриманіше.

— Нарешті приїхала, — каже він, киваючи головою.

Я заходжу в дім, і мене накриває хвиля спогадів. Все тут залишилося таким, як було — запах випічки, тепле світло у вітальні, навіть плед на дивані лежить так само, як раніше.

— Ти їсти хочеш? — питає мама, заглядаючи мені у вічі.

Я посміхаюся.

— Дуже.

Мені раді. Мене тут чекали. І хоча я приїхала з важким серцем, вперше за довгий час я відчуваю себе по-справжньому вдома.

За вечерею мама не стримується і починає мене розпитувати:

— Доню, як ти? Як там у вас?

Я відкладаю ложку, вдихаю глибше, намагаючись зібратися з думками.

— Все… нормально, — відповідаю, але тато скептично піднімає брову, а мама хмуриться.

— Нормально — це нічого не сказати, — мама ставить лікоть на стіл і уважно дивиться на мене. — Ви з Олегом як?

Я злегка напружуюся, бо саме цього питання найбільше боялася.

— У нас усе добре, просто… було трохи непорозумінь.

— Що за непорозуміння? — тепер уже тато підключається до розмови.

— Нічого серйозного, просто нерви, робота, побут.

— І ти тому вирішила приїхати? — мама трохи нахиляє голову, ніби бачить мене наскрізь.

Я киваю.

— Хотіла трохи побути тут, відпочити, подумати.

— Це правильно, — тато хитає головою. — Часом треба взяти паузу.

Мама не здається:

— Але ти точно нічого не приховуєш?

Я опускаю очі на тарілку. Мені так хочеться розповісти все, виговоритися, сказати про вагітність, про те, що мене мучить… Але я ще не готова.

— Все добре, мамо, правда. Я просто скучила.

Мама довго дивиться на мене, ніби роздумує, чи вірити. А потім усміхається і кладе руку на мою.

— Ну добре. Головне, щоб ти була щаслива.

Коли тато пішов дивитися телевізор, а ми з мамою залишилися на кухні, я відчула, як серце починає стукати швидше. Мама мила тарілки, а я витирала, намагаючись зібратися з думками.

— Мамо… — нарешті наважилася я.

Вона обернулася, витираючи руки рушником.

— Що, доню?

Я на мить затримала подих, а потім видихнула:

— Я вагітна.

Мамині очі округлилися, і вона на секунду завмерла.

— Боже мій… — Вона кинула рушник на стіл і підійшла до мене ближче. — Доню, ти серйозно?

Я кивнула, а в грудях все стиснулося від хвилювання.

— І… ти щаслива?

Я закусила губу.

— Я не знаю, мамо.

В її погляді з’явилося розуміння. Вона взяла мене за руки, стиснула їх теплими пальцями.

— А Олег знає?

Я похитала головою.

— Я не сказала. Не після всього, що сталося.

Мама довго дивилася на мене, потім сіла на стілець і зітхнула.

— Доню, це велика новина. Але ти повинна сказати йому.

— Я знаю… Просто боюся, як він відреагує.

Мама м’яко усміхнулася і провела рукою по моєму волоссю.

— Він має знати. Це не таємниця, яку можна тримати в собі.

Я зітхнула, відчуваючи, як від її слів на душі стає трохи легше.

— Ти права, мамо… Але я ще не знаю, як.

Мама витерла руки, сіла поруч і м’яко взяла мене за долоні.

— Доню, я розумію, що тобі страшно. Але така новина має звучати від тебе спокійно й упевнено.

Я кивнула, хоч і не відчувала в собі тієї впевненості, про яку вона говорила.

— Ти повинна обрати правильний момент. Не тоді, коли ви сваритеся чи напружені. Коли ви обоє будете в спокійному стані, коли зможете говорити відверто.

— А якщо він не зрадіє? — стиха запитала я.

— Ти не можеш передбачити його реакцію. Але твоя справа — сказати чесно. Без страху, без вагань. Просто поділися з ним, як із близькою людиною. Адже він має знати.

Я відчула, як клубок у горлі трохи розсмоктується.

— Як мені почати?

Мама усміхнулася:

— Почни з того, що для тебе це важливо. Скажи, що це не просто новина, а частинка тебе. І що ти сподіваєшся на його підтримку.

Я задумалася. Мамині слова звучали просто, але втілити їх у життя здавалося страшним.

— А якщо… якщо він все ж не зрадіє?

Мама погладила мою руку.

— Тоді ти зрозумієш, яка людина поруч із тобою. Але, доню, я хочу вірити, що він любить тебе і що ця новина змінить його на краще.

Я глибоко вдихнула.

— Дякую, мамо.

— Завжди рада допомогти, доню. І пам’ятай — я поруч.