Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Ці дні були ніби з іншого світу.

Не треба було поспішати в садочок. Не треба будити мене вдосвіта. Ми з мамою прокидались пізно, загортались у ковдру й довго-довго лежали, слухаючи, як на вікна тихо падає сніг.

Мама варила какао з корицею — особливе, її «таємний рецепт». Я тримав чашку обома руками, а на вусах залишалась піна. Ми сміялись.

Потім ми йшли на двір. Вона натягувала на мене теплу шапку, одягала в кілька шарів — і я перетворювався на кульку з очима. Але було весело. Ми ліпили сніговика — великого, з морквяним носом і шарфиком, який мама більше не носила. Вона сказала, що йому личить більше.

А ще — ми малювали на вікнах. Пальцями. Дихали на скло й створювали там цілі світи: будиночки, ялинки, сердечка. Вона писала «люблю» навпаки, щоб я міг прочитати зсередини.

— Усе життя — як скло взимку, — сказала вона. — Тільки треба мати тепло всередині, щоб щось на ньому залишити.

І я запам’ятав.

Ми пекли печиво — я вирізав фігурки, а мама розмальовувала глазур’ю. Потім ми ховали їх у банку, але щоразу хтось (ми підозрювали тата) крадькома їх доїдав.

Ці дні були прості. Без яскравих подій. Але в них було щось, що залишалось у серці — як запах кориці, як слід на снігу, як мамина рука в моїй долоні.

І я знав: саме це й є щастя.

---