Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цілі ночі мавпи — а може, це були інші тварини? — галасували над будиночком. Часом пролітали через дах у шалених гонитвах. Вона прокидалася і засинала, фіксуючи ще байдуже цокання ящірок, які сиділи, причеплені до стелі. Над ранок, коли світало, все затихало. Світанок заспокоював, хиже сонце на сході робило світові знімок і знерухомило його в довгому тужливому очікуванні, поки насправді настане день.
Хлопчик встав раніше й відразу побіг на сніданок. Чекав на Кіша, але той не показався. Бачила з гори Майка з голландками, які сідали в моторного човна, щоб насолодитися комфортом найближчого цивілізованого острова.
Після занять вона запропонувала екскурсію до села берегом моря. Хлопчик опирався, ще маючи якусь надію, що Кіш з’явиться з книжкою, але потім неохоче погодився піти. Одягли капелюхи, намастилися захисними кремами. Вона запакувала в невеликий наплічник пиття і трохи солодощів.
Острів із берега виглядав, як антураж романтичного фільму. Був би чудовим, якби вдалось вимкнути спеку, тяжку спекоту. І запах здохлих риб і гнилих водоростей. Був би прекрасним, коли б можна було його вирізати з тієї неприємної решти та вклеїти в холодний альбом пам’яті. Це також вона мала намір зробити. Десь кілометр йшли пляжем по кісточки у воді. Тут знаходили більше великих фантастичних мушель, про які Майк сказав, що їх не можна вивозити, бо вони — національне багатство. Зрештою, мушлі були завеликі, щоб можна було їх покласти до кишені чи в наплічник і нести. Тому вони тільки їх роздивлялися, а потім, знуджені часто повторюваними візерунками, перестали звертати на них увагу. Потім вони вийшли на берег і пересувалися вузькою стежкою. Невдовзі минули невелику смердючу гавань з кількома примітивними моторками, причепленими до забитих у дно паль. Поряд сушилися сіті. Море викидало зі себе сміття — таке саме, як всюди: пластикові торбинки, фольга від солодощів, зімнуті скляночки з-під морозива, корки — ніби море — це велика рана, яка очищується.
Двоє малих напівголих дітей зосереджено дивилися на них. Не зреагували на привітання. Село складалося з кільканадцяти дерев’яних хат, подібних на їхні бунгало. На двох із них були сателітарні антени, спрямовані майже вертикально в небо. Стало так спекотно, що вони мусили пересуватися плавно, як у сповільненому темпі. Дивитися тільки вперед і жодних різких рухів. Хлопчик почав нарікати, що він втомлений і треба повертатися. Не було змоги хоч на мить охолодитися у морі. Тут море було засипане сміттям, уламками старих човнів, порізане малими дірявими пірсами, смердюче. Жодної живої душі, певно, мешканці сиділи в ажурних будиночках у затінку антен.
Вони покрутилися ще трохи під деревами і вже мали повертатися, коли побачили на кам’яному виступі будівлю, не подібну на інші.
Це була кам’яна капличка, навіть не капличка, а невеликий вівтар, затінений деревами, повернутий до моря, навпроти нікчемного пірса і смуги смердючого від риб’ячих відходів пляжу. На двох східцях дбайливо розставлено кільканадцять фігурок божеств — будди, багаторукі богині, струнка постать у багатих шатах нагадувала якогось католицького святого — зворушливий простий синкретизм. Біля фігурок лежали свіжі фрукти, завжди в символічній кількості — один банан, манго, була там також пачечка жувальної гумки Wrigley Spearmint і маленька коробка ментосів. Біля однієї фігурки стояло щось таке, що притягувало погляд — пластикова пляшечка зі соскою до половини заповнена молоком. Божество, боженятко, для якого була призначена ця молочна жертва, було, без сумніву, дитиною — велика голова, маленькі безпорадні кінцівки, усміхнене товстощоке обличчя. Широка усмішка і щось подібне на зброю, імітація зброї для дитячого бою, несправжньої, несерйозної. Хто хотів би воювати з дитиною? Вона сфотографувала його, а хлопчик, що помітно пожвавішав, поклав біля його голих ніжок евкаліптового цукерка.
Цей радісний бог запрошував до забави, смішив. Рана від його меча могла б тільки лоскотати. Подивлюся в енциклопедії, що це таке, — обіцяв собі хлопчик.
Вони повернулися такі втомлені, що хлопчик одразу заснув. Не відчували голоду, тільки спрагу. Вона лежала на ліжку й чула, як полуденна спека все притишувала — скручувала звук. Думала, як довго вдалося б жити без їжі. Тут у тропіках набагато довше, ніж там на півночі, де холод вистуджує навіть опірні тіла. А тут можна було б спробувати. Приймати енергію просто від світла, найчистішу, може шкіра могла б продукувати зі себе людський хлорофіл. Їла б, лежачи на пляжі. Різні види світла мали б різний смак. Відблиски світла на воді були б солоні й різкі, плями світла серед дерев солодкі. Сонце з неба лилося б, як молоко, великі небесні груди і їхні безконечні молочні потоки. Зуби вкрилися б оболонкою, як невживані меблі під покривалами, язик став би чистим, відполірованим, займався б тільки формуванням слів. Стравохід заріс би, зник. Тіло закрилося б, ніщо чуже не мало б до нього доступу, справжня досконала монада.
Повертатися, зосередитися на одній думці, одному плані подорожі, приготувати паспорти, перевірити, чи дійсні візи, ознайомитися з розкладом руху бусів, потягів і літаків. Вирішити, що буде наступним пунктом призначення. Вибрати такі місця, в яких життя недороге, у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ольга Токарчук. Останні історії», після закриття браузера.