Читати книгу - "Сповідь крізь епохи, Кала Тор"

Відновивши свої відвідування літературних вечорів, я знову поринула у творчість. Спершу написала кілька од, а потім взялася за нову новелу, яка разюче відрізнялася від моїх попередніх творів. У ній я описувала самопожертву монахинь, які, не шкодуючи власного життя, кидалися на порятунок хворих під час епідемії. Тема була складна й болюча, вона вимагала від мене глибокого занурення, ретельного осмислення кожного образу, кожної сцени.
Я писала важко, зупиняючись на кожному реченні, перечитуючи й вдосконалюючи його. Часто, коли думки ставали надто тяжкими, я виходила до саду, щоб розвіятися, освіжити розум і знайти натхнення серед природи. В один із таких днів, заглибившись у власні роздуми, я неквапливо йшла алеєю, крутячи в голові чергову фразу для свого тексту.
Раптом мене зупинив несподіваний вихор. Сильні руки схопили мене за плечі й різко затрясли. Я була настільки заглиблена у свої думки, що лише з запізненням усвідомила, що відбувається. А коли нарешті прийшла до тями й побачила перед собою розгніваного Генрі Джермена, то не довго думаючи, рефлекторно вдарила його коліном. Не надто сильно, не подумайте, просто щоб продемонструвати своє невдоволення таким вторгненням у мій особистий простір.
— Що ви собі дозволяєте, сер?! — обурено кинула я, розправляючи плечі. — Увірвалися в мій спокій, поводитеся, наче неотесаний мужлан!
Я була роздратована й, певно, виглядала як дика тварина, готова кинутися на кривдника. Але, на мій подив, він теж був розлючений.
— Це ви що витворяєте?! — його голос тремтів від ледь стримуваного гніву.
Я з викликом подивилася на нього, не розуміючи, до чого він веде.
— Ви знову за старе? — Генрі зітхнув і провів рукою по волоссю, намагаючись заспокоїтися.
Я склала руки на грудях і запитально зиркнула на нього, жестом показуючи: «Ну ж бо, продовжуйте, що я знову не так зробила?»
— Ви знову видали твір під псевдонімом! — нарешті випалив він. — Вам точно жити набридло?!
Його слова застали мене зненацька. Я відчула, як серце стислося від несподіванки, але намагалася не видати свого хвилювання.
— Не чула, що вийшов наступний твір… — розгублено промовила я, намагаючись збагнути, про що він говорить.
Генрі пильно вдивлявся в мене, ніби намагаючись розгледіти брехню. Але, побачивши мій щирий подив, трохи розслабився, і напруга, що досі панувала між нами, поволі спала.
— Ви справді, міс Скотт, не маєте до цього жодного стосунку? — його голос став менш різким, але все ще зберігав нотки сумніву.
Цього разу мені було напрочуд легко зберігати впевненість, адже я й справді не мала жодного відношення до нового твору. Проте думка про те, що в мене з’явився послідовник, викликала в мені глибоке задоволення, і я ледь стримала посмішку.
— Я вкотре повторюю, сере Генрі, у вас просто якась невгамовна уява! — я скептично підняла брову, схрестивши руки на грудях. — І взагалі, з якого дива вас це так хвилює?
Він стиснув губи в тонку лінію, але я не дала йому часу відповісти.
— Ми з вами не родичі, не близькі друзі, та й навіть не добрі знайомі. Тож що вами рухає, сер? — я примружила очі, уважно спостерігаючи за його реакцією.
Генрі витримав мій погляд, але в його очах з’явилося щось невловиме — щось, чого я не могла розшифрувати. Він зробив крок назад, ніби вагаючись, чи варто відповідати.
— Що мною керує? — він усміхнувся, але в його голосі відчувалася легка напруга. — Напевно, бажання врятувати вас від дурниць, у які ви постійно втрапляєте.
Я пирхнула, ледве стримуючи сміх.
— О, то ви взяли на себе роль мого янгола-охоронця? Як зворушливо!
Генрі скептично хмикнув.
— Швидше, сторожа, який намагається втримати вас подалі від небезпеки.
— О, то я ще й небезпечна? — я вдала здивування, кокетливо нахиляючи голову.
— Ви навіть не уявляєте, наскільки, — пробурмотів він, а потім додав уже серйозніше: — Якщо ви справді не писали цього твору, то знайте — хтось узявся за вашу справу. І я не впевнений, що це піде вам на користь. Знову за рибу гроші.
Проте його слова змусили мене замислитися. Він мав рацію. Це міг бути як чийсь щирий захват моїми ідеями, так і пастка. Але замість того, щоб показати своє хвилювання, я лише грайливо всміхнулася.
— Що ж, сер Генрі, якщо з’явився новий Мейлан Монтіт, то, можливо, мені варто взяти перо й показати, хто тут справжній майстер слова?
Він важко зітхнув, ніби зрозумів, що сперечатися зі мною марно.
— Ви випробовуєте долю, міс Скотт.
— А життя було б надто нудним, якби ми цього не робили, — я зухвало підморгнула й розвернулася, залишаючи його наодинці зі своїми думками.
Він швидко наздогнав мене, ніби хвилину тому між нами не відбулося тієї дивної сцени. Його голос звучав так, наче наша розмова була цілком буденною:
— Запросіть мене на чай. У мене до вас є ще одна справа.
Я здивовано підняла брову.
— У нас із вами не може бути жодних спільних справ, сер. Ми надто різні. Тому, вибачте, але моя відповідь — ні.
Він різко зупинився, проводжаючи мене поглядом, у якому читалося щось більше, ніж просто роздратування. Та я не озираючись, спокійно продовжила свій шлях.
— Ви дуже неординарна дівчина, ви це знаєте? — кинув він мені навздогін.
Я лише ледь помітно всміхнулася. Мені було важко пояснити, що «неординарність» — це не просто якість, яку можна побачити чи виміряти. Це результат усіх тих бурь, які я пережила, усіх тих часів, коли світ змусив мене стати новою. Моє життя саме виткало з мене ту, якою я стала — не звичайною, непередбачуваною, іншою.

***
В один із літературних вечорів, перед початком заходу, я не змогла не почути фрагменти розмови, що точилася серед гостей. В нашому маленькому містечку вже звичною справою було, коли з'являлися нові обличчя, але ось ця новина, здавалося, мала неабияке значення. Я почула, що молода подружня пара винайняла маєток на кілька тижнів, й, як додавалося, «якраз тут у джентльмена є якісь важливі справи». Я тільки тихо посміхнулася, думаючи, як із такого, здавалося б, простого факту могли зробити справжню сенсацію. Але це було лише початком.
Сівши на своє звичне місце серед знайомих облич, я вирішила залишити декламацію для інших і, не плануючи брати участь, занурилася в роль спостерігача.
Я бажала просто насолодитися моментом, слухаючи голоси, що линули по залу, і відчувати, як кожне слово пробуджує думки. Проте раптово, під час однієї з пауз, я повернула голову, і відразу відчула, як моє серце збилося. Я миттєво обернулася назад, намагаючись не привертати увагу, але страх, що пройшов струмком, не давав мені спокою.
У вухах запульсувало, заглушаючи всі звуки довкола, немов світ зімкнувся в задушливій тиші. Дихання стало уривчастим, важким, груди здавило тривожним передчуттям. Перед очима затанцювали темні плями, і я відчула, як ноги самі пориваються підвестися, вирватися з цього місця, вислизнути, втекти — перш ніж цей несподіваний спалах емоцій накриє мене остаточно.