Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

Дні після лікарні були важкими. Лоліта повільно звикала до дому, але спокою це їй не даваши.

 Вона ходила мов тінь — тиха, виснажена, ніби ще не повернулася з того світу, де на мить опинилася.

Батьки не відходили від неї. Мати постійно готувала улюблені страви, приносила чай із травами, гладила її волосся, ніби хотіла розгладити біль. Батько мовчки сидів поруч годинами, іноді торкаючись її руки.

— Ми разом це пройдемо, Лолітко, — говорила мати. — Ми будемо з тобою. І з дитиною теж.

Та Лоліта лише кивала. Усередині — хаос. Вона не знала, чи готова бути матір’ю. Чи здатна любити після того, що пережила. І головне — як далі жити, коли не довіряєш навіть собі.

Одного ранку Марія запропонувала вийти в місто — просто на ринок, подихати повітрям.

— Можемо купити щось свіже. Ти трохи розвієшся. Буде корисно, — сказала вона, беручи сестру за руку.

Лоліта погодилась неохоче. Люди, вуличний шум, запах хліба і зелені — усе здавалося таким далеким, ніби вона дивилась на світ через скло.

Вони повернулись додому раніше, ніж їх чекали. Зайшли тихо. Та щойно переступили поріг, почули голос батька. Сварка лунала з кухні. Тонкий, зламаний голос.

— Це ти винна, чуєш? Якби не ти з цим весіллям… Якби не ти шукала їй “добру партію”... Я продав її, мов річ! А вона ж... вона ж дитина ще! Я це зробив! Я! І ніколи собі не пробачу!

У голосі — гнів, розпач, біль. Мати намагалася щось відповісти, та він не слухав. Ридання лунали крізь кожне слово.

Марія застигла, очі округлилися. А Лоліта... знову відчула, як земля йде з-під ніг. Вона притулилася до стіни, хапаючись за неї руками, ніби світ ось-ось перевернеться.

Її батько… який завжди був її опорою… сам себе називав продавцем. І все заради чого? Честі? Статусу?

— Тату… — прошепотіла вона, але її голос потонув у тиші.

Сестри мовчки повернулися назад до виходу. Їхні серця були навпіл роздерті — від правди, яку не мали чути, але мали знати.