Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

Коли двері кухні відчинилися, батько одразу зрозумів — дівчата все чули. Погляд Лоліти був не докірливий і не сердитий — у ньому була порожнеча, така глибока, що навіть слова втрачали силу.

— Доню… будь ласка, вибач… Я не мав права… я все життя цього не пробачу собі…

Він кинувся до неї, намагаючись обійняти, та вона відступила назад.

— Ви обоє зрадили мене. Мамо, тату… ви думали, що продаєте мене в щастя. А вийшло — в пекло.

Марія стояла поруч, мов стіна, тримаючи сестру за руку. В її очах також палало розчарування. Вперше вона відчувала, як далеко батьки від них обох.

— Ми їдемо, — тихо, але твердо промовила Лоліта. — Нам треба дихати. Жити по-новому. Без минулого, яке щодня рве нас на шматки.

— Куди?! Як ви собі це уявляєте?! — Мати вибігла їм наперейми. — Ти ж вагітна! Лолітко, зупинись, прошу тебе!

— Я вже майже померла. Тепер хочу жити. І не через вас, а всупереч.

Сльози, благання, голоси — усе змішалось. Та сестри залишались непохитними. Вони мовчки зібрали документи, найнеобхідніше з речей і залишили дім, у якому колись було затишно, а тепер — душило.

---

Нове місто зустріло їх дощем і прохолодою. Кам’яні стіни, чужі обличчя, нуль знайомств — усе з нуля. Вони зняли маленьку кімнатку у старенькому будинку біля вокзалу. Стіни там були обшарпані, вікна дули, але в кутку стояло двоярусне ліжко, і в кімнаті було тихо. А ще — вільно.

Марія шукала підробітки в інтернеті, а Лоліта, попри вагітність, влаштувалася офіціанткою у затишне кафе на розі.

Перші дні були важкі. Робота — на ногах, невідомі клієнти, постійний стрес. Але платили стабільно, і цього вистачало на житло, хліб, ліки. Марія готувала вдома, підтримувала сестру кожним словом.

І хоч щастя було ще десь далеко, вони вперше за довгий час почали відчувати свободу.