Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Ігор запропонував зробити паузу, щоб перевірити запис. Камери згасли, світло злегка пригасили, у студії повисла м'яка тиша - та, яка приходить після довгої, насиченої розмови. Я встав, розім'яв плечі, пройшовся до столика з водою і кавою. За вікном усе ще була ніч, але вже з домішкою ранньої димки - такої, коли небо не світлішає, але ніби починає дихати.

Агата відкинулася в кріслі й на мить заплющила очі. Її обличчя залишалося спокійним, але по-своєму зосередженим - наче навіть відпочинок був для неї свого роду медитацією. Аня тим часом наливала собі чай, дивлячись у чашку, як у дзеркало.

— Здається, студія за цей час просочилася травами, — зауважив я, вдихнувши. — Чи це ти, Агато?

Вона розплющила очі, злегка посміхнулася:

— Це пачулі з м'ятою. Захист і ясність. Я завжди ношу із собою.

Ми розсміялися, але неголосно,наче розмова все ще тривала - просто в іншій формі, на іншому рівні. Я підійшов до кута, де стояла квітка - вона вперто тягнулася до одного з софітів, ніби знала, де зараз джерело світла.

Ігор заглянув з апаратної і запитав, чи можна ввімкнути вентиляцію на кілька хвилин. Ми кивнули.

— Ти коли-небудь думав, як багато відбувається між кадрами? — сказала Аня, підносячи чашку до губ.

— Усе найважливіше, — відповів я, — завжди десь між.

Ми трохи помовчали. Цей відпочинок не був виходом із розмови - радше, глибше втягував у неї, даючи перепочинок тілу, але не духу. Я вже знав: коли ми повернемося до камер, буде не просто продовження. Це буде новий виток. Тому що з Агатою інакше не буває.

Я дивився на неї, і мені здавалося, що в студії стало світліше - не від софітів, а від самої Агати. Коли ми вперше зустрілися, я побачив зібрану, впевнену жінку з гострим поглядом і рівною поставою. Тоді я подумав: «Сильна. Знає, чого хоче». Але тепер, після всього сказаного, після тієї глибини, що розкрилася за її словами, я розумів - сила в неї не в голосі й не в позі. Справжня сила в Агати - у мовчанні між словами, в її вмінні бути в тиші, не втрачаючи себе.

Раніше я сприймав подібних людей із легкою часткою скепсису. Усе це: езотерика, ритуали, магія - здавалося чимось далеким, майже театральним. Але тепер переді мною сиділа не «відьма» у звичному сенсі, не медіум із яскравою подачею, а людина, яка проживала все, про що говорила. У ній не було демонстрації - тільки чесність. І від цього те, що вона розповідала, ставало лякаюче реальним. І водночас - неймовірно привабливим.

Я ловив себе на тому, що давно вже не веду інтерв'ю - я слухаю. Я вчуся. Я - свідок. Щось у ній нагадувало мені стародавні скелі, які пам'ятають шторми, пожежі й тишу зоряних ночей. У ній не було потреби переконувати - вона просто була, і цього було достатньо. І я розумів: це інтерв'ю змінить не тільки нашу програму. Воно, можливо, змінить і мене самого.

Агата повільно відкрила свою сумку - чорну, замшеву, немов з інших часів - і дістала звідти не амулет, не сувій, не зв'язку засушених трав, а звичайнісінький смартфон. Вона спокійно розблокувала екран і почала гортати пошту, ніби щойно не говорила про сакральні знаки, енергії планет і танець Всесвіту.

Я дивився на неї і ледь стримував усмішку. Ось вона - відьма, жриця, провідниця сенсів, і ось - глянцева поверхня екрана, повідомлення, цифровий шум. Абсурд? Ні. На диво - гармонія.

Цей момент немов поєднав два світи - стародавній і сучасний. Я раптом зрозумів: вона не тікає від технологій, не протиставляє їх своїй силі. Навпаки, вона вплітає їх у свою реальність так само, як трави, кольори та символи. Магія живе не в предметі - вона живе в намірі. Навіть дотик до екрана може бути жестом сенсу, якщо в ньому є увага.

І я подумав: можливо, це і є справжня магія - не відхід від світу, а здатність бути в ньому і над ним одночасно.

— Ти, знаєш, — сказав я, все ще спостерігаючи, як вона легко ковзає пальцем по екрану, — у цьому є щось майже... парадоксальне.

Агата підняла погляд, з цікавістю - не здивуванням.

— Що саме?

— Ти щойно говорила про знаки, про сакральні символи, про ритми Всесвіту. А потім дістаєш телефон, перевіряєш пошту. І це... не руйнує образ. Навпаки - робить його сильнішим. Дивно. Ніби давня магія і цифровий світ не в конфлікті.

Агата ледь усміхнулася, прибираючи телефон назад у сумку.

— Тому що і те, і інше - лише інструменти. Ти ж не будеш сперечатися, що перо і клавіатура можуть бути рівними у створенні сенсу? — Вона зробила паузу, дивлячись на мене з легким прищуром. — Магія - це не форма. Це намір. Можна проклясти людину листом, написаним від руки, або голосовим повідомленням. Питання не в способі. Питання - у вібрації, яку ти несеш.

Я кивнув, відчуваючи, як це твердження осідає десь глибше, ніж просто в голові.

— Виходить, відьма двадцять першого століття цілком може користуватися навігатором, — пожартував я.

— Звісно, — розсміялася Агата. — Але навігатор її веде не тільки вулицями.

Я зловив себе на тому, що вдивляюся в її сумку. Не з цікавості - скоріше з відчуття, ніби там, серед гаманця, ключів і телефону, можуть ховатися якісь стародавні амулети, вузлики з травами, записані від руки замовляння. Але всередині був лише безлад, звичний будь-якій жінці, що поспішала на зустріч: пачка м'ятних цукерок, флакон парфумів, пучок пір'я, здається... і перо - справжнє, птаха. Начебто просто прикраса. Але з Агатою ніщо не буває «просто».

— Що це? - не втримався я, киваючи на пір'я, яке визирало з внутрішьої кишені.

— Символ. Нагадування, — відповіла вона легко. - Я завжди ношу із собою знак повітря. Він допомагає зберігати ясність. Особливо коли світ намагається затягнути в хаос.

— Елемент повітря... — я повторив, більше для себе, згадуючи розмову про стихії. — А смартфон?

— Стихія вогню. Він несе світло, з'єднує, руйнує, створює. Але якщо не знати міри - обпікає.

Вона знову посміхнулася, і на мить я побачив перед собою не тільки сучасну жінку у темно-зеленій приталеній сукні, а когось набагато давнішого. Жрицю, що стоїть на межі світів. Тільки тепер замість чаші - термос із кавою, а замість священного ножа - телефон, наповнений заклинаннями у вигляді повідомлень, мап і голосових нагадувань.