Читати книгу - "Четвертий кут, Владислав Марченков"

Один із гномів, старий коваль на ім’я Трум, підняв сокиру — й та вибухнула у нього в руках. Крик зник у гулі, а тіло — в спалаху іскор. Ґорам затягнув Торріка назад у тунель.

— Вони вмирають не від мечів, — пробурмотів він. — Від віри в те, що ще можна тримати.

Торрік лишився осторонь — але лише на мить. Коли двоє ферінців прорвалися до нижніх брам, він зірвав із себе рукавицю, торкнувся до панелі з ледь помітними лініями — і гора відповіла.

Обвал стався блискавично: секція тунелю зникла під лавиною каменю, а поруч двері затріщали й вкрились світлом рун. Аварійна система Скаланіїв ожила.

Руни запалали зеленим — не яскравим, а вогким, глибоким, наче спомин. Камені стиха заговорили — не голосом, а відлунням.

— Це… не просто захист, — прошепотів Ґорам. — Це… заклик. Гори почули.

— Ми і є древні, — сказав Торрік. — Просто забули, хто ми.

Тоді з диму, мов примара, виринув Гарвік. Його обладунок парував, меч — тріснув і осипався в руках. Але він не зупинявся.

— Я не прийшов вас знищити, — видихнув він. — Я прийшов… бо більше нікого не лишилось. Там, унизу, залишилися тіла. Наші. Ваші. Навіть не розібрати вже, хто ким був.

— Ти йдеш по колу, — буркнув Ґорам. — Як і ми.

— А Дарік? — підняв погляд Гарвік. — Ви хоч знаєте, як він загинув?

Торрік мовчав.

— Я бачив на власні очі. Він підірвав балісту, коли та почала розпадатись. Сам. Щоб інші встигли відступити. Лишив тільки вогонь. — Гарвік стиснув кулаки. — Він пішов, як коваль. Не воїн.

Торрік згадав його молот у Драґондарі, що бив не для війни, а для спокути і заплющив очі на мить. 

Диск у його руках стиха затремтів. 

— А ви… навіть не згадали, — прошепотів Гарвік. — Бо вже не чуєте навіть своїх.

Ґорам опустив голову. На мить він нагадав Торріку батька, якого той ніколи не мав. 

Мовчанка. Потім Торрік ступив уперед, і тоді Гарвік додав уже тихіше:

— І Елісія… теж зникла, — додав він після паузи. — Торрік, ти ж був там… Ти мав бачити.

Торрік не одразу відповів. Погляд його був десь у глибині зали, де в камені ще тліло світло рун.

— Я не бачив, як вона впала, — сказав нарешті. — Але я відчув, як небо здригнулося. Був спалах, рев, і нас з Неваром викинуло зі зали, мов листя вітром. Пам’ятаю… пам’ятаю, як диск у моїх руках завмер. Неначе світ втратив одну зі стін, що тримала небо.

На мить він здався мені холодним. Аж кістки защеміло. І тоді… я ніби бачив Даріка. Не насправді, а як спалах: він тягне за спуск, кричить нам — тікайте. І — світло. І більше нічого.

— То вона…

— Вона тримала його, — перервав Торрік. — До кінця. Але хто триматиме тепер?

Його пальці стиснули диск сильніше, ніби тримаючи її тінь. Диск у його руках ледь-ледь засвітився. Йому здалося — востаннє. Світло не палало, а згасало, як зоря, що не впала — а просто перестала бути.

— Вбий мене, — сказав Гарвік. — Бо я все одно помру за правду.

Торрік дивився на нього довго. Потім повільно відступив убік.

— Іди. Твій шлях обрав тебе.

Гарвік не відповів. Він просто пішов. І жоден меч не зранив його спини.

— Ми всі втрачаємо, — кинув наостанок. — Але тільки ви вдаєте, що досі щось куєте… Бо навіть ваші артефакти… мовчать. Але в тиші — сльози.

І дим повільно згортав небо над Драґондаром. А гора — лиш дихала.

Глибокі тунелі Драґондару

Підземні коридори ставали дедалі холоднішими. Камінь тут був гладкий, з ледве помітними рунічними тріщинами, що світились відлунням чужої пам’яті. Там, де ще недавно гриміла битва, панувала тиша — не як спокій, а як напруга.

Торрік і Ґорам ішли мовчки. Диск у руках Торріка світився ритмічно, ніби серце десь далеко билося в унісон. З кожним кроком гул під землею ставав чіткішим. Коли вони дістались Зали, світло згасло зненацька.

— Це місце пам’ятає більше, ніж ми, — прошепотів Ґорам.

Зала Скаланіїв не мала стелі — лише пітьму, яка тиснула зверху, наче саме небо звузилось до краплі. Вона дихала. Тінями, тишею, очікуванням. І коли Торрік ступив на першу плиту, диск у його руках піднявся сам — і засвітився яскраво.

На стінах ожили силуети. Це не були зображення — а тіні дій. Скаланії викарбовували руни, зводили опори, сплітали мережі. У центрі всього — місце, яке мало бути серцем. Але воно було порожнє.

— П’єдестал, — прошепотів Торрік. — Вони створили не храм, а нерв.

Диск у його руці тремтів, ніби шукав волю, якої бракувало.

— Але без волі, — додав Ґорам. — Він міг вести. Але не вибирати.

Торрік наблизився до центру. Дві плити світилися різними кольорами: червона — знищити. Синя — закрити. Його рука не вагалась. Він натиснув синю.