Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Мейкомська в’язниця була найповажнішою і найпотворнішою з усіх споруд у цілому окрузі. Атикус казав, що в неї такий вигляд, ніби її спроектував кузен Джошуа Сент-Клер. Це точно була чиясь фантазія. Вона дуже вирізнялася з-поміж міських будинків — квадратних, з гостроверхими дахами,— бо являла собою якийсь готичний виверт у мініатюрі — одна камера завширшки, дві камери заввишки, з зубчатими стінами і крилатими підпорами. Химерність її посилювали фасад з червоної цегли і товсті металеві ґрати на арочних, як у церкві, вікнах. Стояла вона не на самотньому пагорбі, а була затиснута між крамницею металевих виробів Тиндела і редакцією «Мейком триб’юн». В’язниця провокувала у місті безнастанні суперечки: її противники твердили, що вона — викапана вікторіанська вбиральня, а прибічники наполягали, що ця споруда надає місту поважного, респектабельного вигляду, і жоден з приїжджих не здогадається, що вона ущерть забита чорномазими.

Коли ми йшли тротуаром, то побачили вдалині якийсь непевний вогник.

— Дивно,— сказав Джемі,— у в’язниці ніколи не було зовнішнього освітлення.

— Схоже, там лампочка над входом,— зауважив Ділл.

Між ґратами на вікні другого поверху просилили чималенький подовжувач, який звисав уздовж стіни. На кінці горіла лампочка, і в її світлі ми побачили Атикуса: він сидів на одному зі своїх конторських стільців, прихилившись спиною до вхідних дверей. Він читав, не звертаючи уваги на мошкару, яка юрмилася у нього над головою.

Я хотіла була побігти до нього, але Джемі зупинив мене.

— Стій де стоїш,— наказав він,— не думаю, що він зрадіє. З ним усе гаразд, тож ходімо додому. Я просто хотів подивитися, де він.

Ми вже йшли навпростець через площу, коли з боку Меридіанського шосе показалися чотири запорошені машини, які повільно рухалися одна за одною. Вони об’їхали площу кругом, проминули банк і зупинилися перед в’язницею.

З машин ніхто не вийшов. Ми бачили, як Атикус поглядає з-понад своєї газети. Потім він акуратно склав її, опустив собі на коліна і зсунув капелюх на потилицю. Схоже, він на них чекав.

— Ходімо,— прошепотів Джемі. Ми проскочили через площу, перейшли вулицю і сховалися за дверима крамниці «Джитні Джангл». Джемі визирнув, роздивився і сказав:

— Можна підійти ближче.

І ми побігли до дверей крамниці Тиндела: і доволі близько, і нас не видно.

По одному і по двоє з машин повиходили чоловіки. Тіні матеріалізувалися у тіла, які просувалися до дверей в’язниці. Атикус не рухався з місця. За спинами чоловіків ми його вже не бачили.

— Він там, містере Фінч? — спитав один з них.

— Там,— почули ми відповідь Атикуса,— і він спить. Не збудіть його.

Ніби послухавшись нашого батька, чоловіки зробили те, що значно пізніше я оцінила як моторошно-кумедну сторону далеко не кумедної ситуації: вони заговорили напівпошепки.

— Ви знаєте, чого нам треба,— сказав інший.— Відійдіть від дверей, містере Фінч.

— Можете спокійно повертатися додому, Волтере,— приязно відповів Атикус.— Тут десь поблизу Гек Тейт.

— Дідька лисого,— сказав котрийсь із чоловіків.— Гек зі своїми хлопцями ганяє зараз у лісі, й до ранку їм не вибратися.

— Он як? Чому б це?

— Ми їх виманили,— була коротка відповідь.— Ви не подумали про це, містере Фінч?

— Подумав, але не повірив. Що ж, тоді,— голос мого батька анітрохи не змінився,— це суттєво міняє ситуацію.

— Авжеж,— промовив чийсь басовитий голос. Його власник ховався у тіні.

— Ви справді так вважаєте?

Це вже вдруге за два дні я почула це питання від Атикуса, а це означало, що декому буде зараз непереливки. Проґавити таке було не можна. Я вирвалася з рук Джемі та щодуху рвонула до Атикуса.

Джемі, скрикнувши, спробував мене упіймати, але я випередила і його, і Ділла. Я проштовхалася серед темних смердючих тіл і вскочила у коло світла.

— Привіт, Атикусе!

Я гадала, що це буде для нього приємним сюрпризом, але вираз його обличчя вбив мою радість у зародку. Неприхований страх у його очах промайнув блискавично і зник, але знову повернувся, коли в освітлене коло продерлися Ділл і Джемі.

Від чоловіків відгонило перегаром і свинарником, і коли я роззирнулася, то побачила, що всі вони — чужаки. То були не ті люди, які приходили учора ввечері. Мене гарячою хвилею охопило страшенне зніяковіння: я вскочила, як радісна дурепа, у гурт людей, яких досі ніколи не бачила.

Атикус підвівся зі стільця, але рухався він дуже повільно, як стара людина. Він дуже охайно поклав газету і неслухняними пальцями розправив усі її складки. Пальці трохи тремтіли.

— Іди додому, Джемі,— сказав він.— Забери Скаута і Ділла.

Зазвичай ми виконували накази Атикуса одразу, хоч і не вельми радісно, але Джемі стояв так, ніби й не думав рухатися.

— Іди додому, чуєш?

Джемі похитав головою. Атикус узяв руки в боки, і Джемі так само; і коли вони отак стояли один навпроти одного, великої подібності між ними я не бачила: у Джемі м’яке каштанове волосся, овальне обличчя і невеликі, акуратні вуха — як у нашої мами, а в Атикуса чуб чорний, із сивиною, а обриси обличчя трохи квадратні. І все ж дещо робило їх схожими. Впертість.

— Сину, я сказав: іди додому.

Джемі знову похитав головою.

— Зараз він у мене піде любісінько,— промовив якийсь здоровенний дядько і грубо ухопив Джемі за комір. Джемі ледь втримався на ногах.

— Ану не чіпайте його! — і я без вагань копнула чолов’ягу. Дивно, я була боса, а він аж зігнувся від болю. Я хотіла врізати йому по гомілці, але вцілила значно вище.

— Досить, Скауте,— Атикус поклав руку мені на плече,— Не кидайся на людей. Мовчи,— наказав він, бо я вже хотіла виступити з виправданням.

— Ніхто не сміє таке робити з Джемі,— заявила я.

— Ось що, містере Фінч, відішліть їх геть,— прогарчав хтось.— Щоб за п’ятнадцять секунд їх тут духу не було.

Оточений цією дивовижною юрбою, Атикус намагався примусити Джемі слухатися його. На всі погрози і прохання Джемі уперто відповідав «Нікуди я не піду», поки нарешті Атикус не сказав: «Благаю тебе, Джемі, відведи їх додому».

Я вже почала втомлюватися від усього цього, проте відчувала, що Джемі мав