Читати книгу - "Маятник Фуко"

приборкував величезний революційний потенціал, ще для інших це був казан, у якому змішувались білі, індіянці та негри, накреслюючи ще туманні перспективи незрозумілого напрямку. Ампаро не мала сумнівів — будь-де релігії були опієм для народів, а вже й поготів були ним ці псевдоплемінні культи. А потім, в «escolas de samba», я тримав її за талію, разом з іншими вливаючись у вервечки танцюристів, що виписували синусоїди, а ритму їм задавало нестерпне биття барабанів, і усвідомлював, що вона належить цьому світові м’язами свого живота, своїм серцем, головою, ніздрями… А пізніше ми виходили, і вона перша з сарказмом та злістю викривала глибоку, оргіастичну релігійність цієї повільної, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, відданости ритуалові карнавалу. Таким же племінним відьомством, з революційною ненавистю говорила вона, є футбольні ритуали, на яких злидарі розтринькують свою бойову енергію і бунтівничі нахили на заклинання та чари, щоб домогтися від богів будь-яких можливих світів смерти захисника ворожої команди, забуваючи про владу, яка спонукувала їх до екстази та ентузіазму, аби замкнути у нереальному світі.

Поступово я втратив будь-яке відчуття суперечности, так само як потроху звикав не намагатися впізнавати раси у цьому всесвіті облич, які розповідали столітні історії нестримних змішувань. Я відмовився дошукуватись, де тут прогрес, де революція, а де інтриги — як висловлювалися товариші Ампаро — капіталу. Чи ж міг я мислити по-європейському, коли дізнавався, що надії крайніх лівих підтримував один єпископ з Нордесте, замолоду підозрюваний у нацистівських симпатіях, який з відважною вірою тримав на висоті смолоскип революції, збиваючи з пантелику наляканий Ватикан та акул з Вол-Стріту, запалюючи великою радістю атеїзм пролетарських містиків, що підкорилися грізному і ласкавому штандартові Прекрасної Пані[64], що, пронизана сімома болями, споглядала страждання свого народу?

Одного ранку ми з Ампаро, після семінару з класової структури люмпен-пролетаріату, проїжджали машиною по набережній. Уздовж пляжу я побачив приобіцяні пожертви, свічечки, білі гірлянди. Ампаро сказала мені, що це пожертви для Єманжа, богині вод. Ампаро вийшла з машини, тужно попрямувала до пляжу, кілька хвиль постояла мовчки. Я запитав, чи вона в це вірить. Вона злісно запитала, як я можу так думати. Тоді додала: «Моя бабуся приводила мене сюди на пляж і молила богиню, щоб я росла гарною, слухняною і щасливою. Який то ваш філософ, говорячи про чорних котів та коралові роги, висловився ось як: 'це неправда, але я в це вірю'? Так-от, я в це не вірю, але це правда». Саме того дня я вирішив заощаджувати зарплатню, щоб поїхати до Байї[65].

Але саме тоді, я це знаю, мене почало заворожувати відчуття подібности: будь-що може перебувати у таємничій аналогії зі всім іншим.

Повернувшись до Європи, я перетворив цю метафізику на механіку — і тому протралив до пастки, в якій зараз і перебуваю. Але тоді я перебував у присмерку, де стиралися всі межі. Я по-расистівськи гадав, що для сильної людини вірування інших є нагодою для приємної гри уяви.

Я навчився деяких ритмів, певних способів давати волю тілові та розумові. Я говорив собі це того вечора у перископі, рухаючи тілом, наче знову вдаряючи в аґоґо, щоб прогнати мурашки затерплості. Бачиш, казав я собі, аби уникнути влади невідомого, аби показати собі, що ти в нього не віриш, ти приймаєш його чари. Наче переконаний атеїст, який уночі бачить диявола і по-атеїстичному мислить так: диявола, звичайно, нема, це ілюзія моїх збуджених органів чуттів, може, від поганого травлення; проте він цього не знає і вірить у свою теологію навпаки. Що ж може налякати його, впевненого у своєму існуванні? Перехрестись — і він, легковірний, зникне в сірчаному вибухові.

24

Врятуйте тендітну Ейшу від памороків Нагашу, врятуйте жалібну Геву від міражів чуттів, і хай бережуть мене Херувими.

(Joséphin Péladan, Comment on devient Fée, Paris, Chamuel, 1893, p. XIII)

Поки я заглиблювався у джунглі подібностей, надійшов лист від Бельбо.

Дорогий Казобоне,

Я й не знав, аж до позавчора, що ви у Бразилії, я зовсім втратив ваш слід, навіть не знав, що ви одержали диплом (вітаю!), але в Піладе я знайшов людину, яка дала мені ваші координати. Мені здається доречним увести вас в курс деяких нових подій, що стосуються злощасної справи полковника Арденті. Вже, здається, минуло більше двох років, і ви ще раз повинні пробачити мені, це я того ранку несамохіть уплутав вас у цю халепу.

Я майже забув про цю паскудну історію, але два тижні тому я поїхав на прогулянку до Монтефельтро[66] і опинився в замку Сан-Лео. Здається, у XVIII сторіччі це була папська домінія, і папа тримав там в ув’язненні Каліостро, якого помістили у камері без дверей (заходили, вперше і востаннє, через люк у стелі) і з віконцем, крізь яке засуджений міг бачити лише дві сільські церкви. На нарах, де спав і помер Каліостро, я побачив букет троянд, і мені пояснили, що все ще є чимало його шанувальників, які здійснюють паломництво до місця його мучеництва. Я дізнався, що до найпостійніших паломників належать члени Пікатріксу, міланського гуртка містеріософічних студій, який видає часопис — яка фантазія! — під назвою ‘Пікатрікс’.

Вам відомо, що мене цікавлять такі чудернацтва, і в Мілані я дістав одне число ‘Пікатріксу’, з якого довідався, що через кілька днів має відбутися Урочисте викликання духа Каліостро. І я подався туди.

Стіни були задраповані адамашковими корогвами, які були вкриті кабалістичними знаками, безліччю сичів та сов, скарабеїв та ібісів, східних божеств незрозумілого походження. У глибині стояв поміст, на просценіумі, на підставках з неотесаних полін, палали смолоскипи, позаду був вівтар з трикутпим образом у ніші і двома статуетками Ісіди та Осіріса. Крім того, там був цілий амфітеатр з фігурок Анубіса, портрет Каліостро (чий же іще, чи не так?), позолочена мумія формату Хеопса, два п’ятираменні канделябри, гонг, підтримувапий двома повзучими зміями, пюпітр на подіумі, застеленому перкалем з ієрогліфічним візерунком, дві корони, дві триноги, невеликий портативний саркофаг, трон, фотель під XVII сторіччя, чотири різнокаліберні стільці, що пасували б для бенкету у шерифа Ноттінгему, свічки, свічечки, свічища, і все палало напрочуд духовним вогнем.

Словом, увійшло семеро міністрантів у червоних сутанах і зі смолоскипами, відтак священнослужитель, який, здається, є директором ‘Пікатріксу’, — а звати його Брамбілла, хай простять йому боги, — у ризах рожевого та оливкового кольору, тоді увійшла його підопічна, чи пак медіум, а за нею шість його поплічників, зодягнених у біле, всі схожі на Нінетто