Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

Спочатку мені стало незручно, коли ми поставили Томасову розкладачку в комірчині поряд із Трининим ліжком — там справді не лишилося місця, однак потім я поміркувала логічно — вони насправді навіть там не жили. І комірчина була тільки для сну. Не було ніякого сенсу тижнями тримати більшу кімнату порожньою.

Щодня я ходила на роботу й думала, куди б його повезти Вілла. У мене не було ніякого плану. Я зосередилась на тому, щоби зробити його щасливим. Деякі дні — дні, коли в нього горіли руки й ноги або коли до нього чіплялася інфекція й він лежав нещасний, марячи в ліжку, — ті дні були важчі, ніж інші. Але в хороші дні мені вдалося кілька разів вивезти його на весняне сонечко. Тепер я знала, найбільше Вілл ненавидів, коли його жаліли незнайомці, й тому возила його в красиві місця, де ми могли б бути лише вдвох. Я організовувала пікніки, де ми сиділи на краю поля, просто насолоджуючись бризом далеко від флігеля.

— Мій хлопець хоче познайомитися з тобою, — якось сказала я йому, відламуючи шматок бутерброда з сиром і квашеними огірками.

Я від’їхала на кілька миль від міста й стала на пагорбі, з якого ми бачили замок, із іншого боку долини, відокремлений від нас лукою, де паслись ягнята.

— Чому?

— Йому цікаво, з ким я проводжу всі свої вечори.

Як не дивно, Вілл захопився цією ідеєю.

— Бігунові.

— Думаю, моїм батькам теж.

— Я нервуюся, коли дівчина каже, що хоче мене познайомити зі своїми батьками. До речі, як мама?

— Без змін.

— А татова робота? Є якісь новини?

— Немає. Усе скажуть «наступного тижня». Хай там як, вони запропонували запросити тебе в п’ятницю на вечерю з нагоди мого дня народження. Все дуже спокійно. Всі свої. Але якщо… якщо ти не захочеш, то все нормально.

— А хто сказав, що я не захочу?

— Ти ненавидиш незнайомців. Ти не любиш їсти перед іншими. І тобі не подобається мій хлопець. Це ж очевидно.

Я його вивчила. Найкращий спосіб змусити Вілла щось зробити був — сказати йому, що ти так і знала, що він не схоче. Вілл — упертюх і тому не зміг би такого стерпіти.

Деякий час Вілл жував.

— Ні. Я прийду до тебе на день народження. Твоя мама матиме на чому зосередитись.

— Справді? О Боже, якщо я скажу їй, то вона почне сьогодні ж полірувати меблі й витирати пил.

— Ти впевнена, що вона твоя біологічна мати? Хіба там не має бути якоїсь генетичної схожості? Кларк, будь ласка, дай бутерброд. І побільше квашених огірків.

Я жартувала лише наполовину. Мама запанікувала на саму думку, що в гостину завітає квадриплегік. Вона затулила обличчя руками, а потім почала переставляти речі на комоді, неначе він збирався приїхати вже за кілька хвилин.

— А якщо він захоче в туалет? У нас нема туалету на першому поверсі. Не думаю, що тато зможе занести його нагору. Я могла б допомогти… але я не знатиму, де поставити руки. Хіба Патрик допоможе.

— Не хвилюйся про таке. Справді.

— А як щодо їжі? Він їсть усе протерте? Є щось, чого він не їсть?

— Ні, просто потребує допомоги, щоб донести до рота.

— Хто буде це робити?

— Я буду. Розслабся, мамо. Він хороший. Він тобі сподобається.

Так і вирішили: Натан привезе Вілла й за дві години забере його та зробить вечірній туалет. Я запропонувала допомогу, але вони наполягли — я повинна «розслабитися» в день мого народження. Вони, без сумніву, не знали моїх батьків.

Рівно о пів на восьму я відчинила двері — Вілл і Натан стояли на ґанку. На Віллові були елегантна сорочка та піджак. Я не знала, варто було радіти, що він доклав зусиль, чи хвилюватися про те, що тепер мама дві години перейматиметься своїм одягом.

— Здорова!

Мій тато вийшов у коридор і став позаду.

— Ага. Пандус нормальний, хлопці? — Він провів увесь день, приробляючи до ґанку пандус із ДСП.

Натан обережно закотив візок Вілла в нашу вузьку вітальню.

— Усе добре, — сказав Натан, коли я зачинила за ними двері. — Дуже добре. У лікарнях я бачив гірші.

— Бернард Кларк. — Тато простягнув правицю та поручкався з Натаном. Далі простяг руку Віллові, перш ніж забрати її, побуряковівши від ніяковіння. — Бернард. Вибачте… Я не знаю, як вітатися… Я не можу потиснути вашу… — Він почав затинатися.

— Можна просто зробити реверанс.

Тато подививсь на нього, а потім, коли збагнув, що Вілл жартує, полегшено засміявся.

— Ха! — сказав він і ляснув Вілла по плечу. — Так. Реверанс. Добре. Ха!

Натан на прощання помахав рукою та підморгнув, і я покотила Вілла на кухню. На щастя, мама тримала каструлю, що не дало їй почуватися незручно.

— Мамо, це Вілл. Вілле — Джозефіна.

— Можна просто Джозі, — всміхнулася вона. На руках у неї були рукавиці до ліктів. — Рада нарешті зустрітися з вами.

— Радий познайомитися, — відповів Вілл. — Не хочу вам заважати.

Вона відставила каструлю, і її рука потягнулася до волосся — це був добрий знак. Правда, сором, що вона забула спочатку зняти кухонну рукавичку.

— Вибачте, — сказала мама. — Печеня на вечерю. Знаєте, все має бути вчасно.

— Не зовсім, — сказав Вілл. — Я не кухар. Але люблю добру їжу. Ось чому нетерпляче сподіваюсь сьогоднішнього вечора.

— Так… — Тато відчинив холодильник. — Що тут? Чи є у вас спеціальна пивна… кварта, Вілле?

Я сказала Віллові, що тато спочатку б купив спеціального кухля на пиво та аж потім візок.

— Головне правильно розставити пріоритети, — мовив тато.

Я порилась у Вілловій сумці, поки не знайшла його склянку.

— Пиво — це добре. Дякую.

Він ковтнув трохи, а мені раптом сяйнуло — я усвідомила жалюгідність нашого крихітного будинку зі шпалерами 80-х років і обшарпаними кухонними шафками. Віллів дім був елегантно оформлений, там усе гарне та ексклюзивне. Наш будинок мав такий вигляд, немов 90 відсотків усього, що в нім було, купили в місцевій крамниці «Усе за фунт». Пошарпані малюнки Томаса покривали всю вільну поверхню стіни. Проте навіть якщо Вілл це й помітив — то промовчав. Вони з татом хутко знайшли спільну тему, а саме — мою виняткову бездарність. Я не зважала. Вони обидва були задоволені.

— Знаєте, якось вона в’їхала в стовп і клялася, що винен стовп…

— Ви ще не бачили, як вона опускає мій пандус. Іноді мені здається,