Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

— Думаю, за те, що Білорецький хоче одружитися з Яновською. А тоді палац з рук Лікола втече.

— Та навіщо він йому, це ж трухлява домовина, а не будинок.

— Ну, цього ти не скажи. Для Яновських він користі не дає, це володіння роду, а от для стороннього — це коштовність. До того ж він любить старожитність, спить і бачить себе господарем величезного замку, як предки.

Вони помовчали, потім пихнув вогник, і до мене почали повзти сиві кільця тютюнового диму. Я розумів уже, що піді мною стоять шляхтичі. Погана місцева мова, яка стала грубою від варваризмів польського походження, так і різала вуха. Голоси здавалися мені знайомими.

— Я гадаю, — буркнув один після довгої мовчанки, — що тут ще одна причина: хлопи.

— Маєш рацію. Коли вб'ємо ще цього, вони принишкнуть, як миші під віником. А то дуже нахабні стали. Недавній бунт, потім убивство управителя Горобурди. Дивляться зухвало. І особливо розперезалися після приїзду Світиловича. Місяць прожив тут, падлюка, а нашкодив нам гірше за пожежу. Чотирьох хлопів із рук суду вирвав, поскаржився на двох дворян. А коли цей Білорецький приїхав — зовсім погано стало. Сидить у хлопських хатах, записує байки, поплескує по плечу. Ну, байдуже, вгамуються ці хами, коли ми того зрадника шляхти придушимо… Тільки треба ще довідатися, хто ватажок цих нахаб. Я йому не подарую своїх спалених стогів.

— А мені здається, я знаю, хто це. Це Кульшів сторож Ригор. Така нахабна пика, як у вовка. І поваги до тебе ніякої.

— Байдуже, ригнеться і йому.

Знову помовчали. Потім один сказав:

— А знаєш, Яновську шкода. Таку жінку довести до божевілля або вбити — дурість. Таким колись ноги цілували. Пам'ятаєш, як вона на балу в старовинній сукні лебедем пливла? Ух-х!

— Та й пан шкодує, — додав другий. — Але що зробиш.

І раптом зареготав.

— Чого ти?

— Не того кокнули. Не щастить нам, а йому ще гірше. Ти пам'ятаєш, як Роман кричав, коли його в драговину загнали, казав, що з труни нас викаже. Але, бачиш, мовчить.

І вони пішли від дерева. Я чув ще тільки, як Пацюк сказав басом:

— Нічого, скоро й до того навідаємося.

Я зісковзнув з дерева зовсім нечутно й рушив за ними. Тихо ступали мої ноги по траві, подекуди я навіть повз.

І, звичайно, я знову виявився дурнем, бо забув про те, що в них могли бути коні. Вони зайшли за кущі, я притишив ходу, боячись наскочити на них, а через хвилину почув відлуння підків.

Коли я вийшов на дорогу, то побачив досить далеко дві тіні вершників, які шалено гнали коней від Романового хреста на південний схід.

Думки мої були невеселі: довідався, що вони полюють на Яновську й на мене, що пощади чекати не можна, випустив двох бандюг, та ще так жорстоко помилився у Бермані. І справді, я переконався в тому, що він темна людина, що він відкрив мій лист і чогось пішов до місця, де й дістав смерть. І сам факт цієї смерті закрив від мене всі інші його провини. Але розмова дала багато цікавого, і, перш за все, я знав тепер одного з диких мисливців. Історія із спаленими стогами викрила його. Стоги спалили за останні дні в шляхтича Марка Стахевича, якого я бачив на гулянці в Дубатовка. І цей чоловік був тоді секундантом Ворони. Нехай я помилився у Бермані, але у Вороні я не помиляюся, здається. І він буде мій. Тепер треба тільки більше рішучості…

А пізно вночі дике полювання короля Стаха з'явилося знову. Знову вив, голосив, плакав нелюдський голос:

— Романе у двадцятому коліні, виходь! Ми прийдемо! Ми закінчимо! Ми відпочинемо потім! Романе! Романе!

І знову я, сховавшись за ґанком, стріляв у летючі тіні вершників, які мигали в самому кінці залитої місячним димом алеї. Коли я стрельнув перший раз — коні кинулися у гущавину і зникли, наче їх ніколи не було. Це було схоже на жахливий сон.

Треба було кінчати. Я пригадав слова Марка Стахевича, які той сказав під деревом щодо обіцянки Романа викрити вбивців після смерті і подумав, що, може, Роман залишив дома чи на місці своєї смерті якийсь доказ, який не помітили тоді навіть орлині очі Ригора.

І коли Ригор прийшов, ми рушили з ним до місця вбивства Романа. Я добрий пішоходець, але ледве встигав за цією довготелесою постаттю. Ригор ішов, як здавалося, повільно, але це була не повільність, а рівномірність рухів. І ноги він ставив не так, як звичайні люди, а носками всередину: так ходять усі природжені мисливці, і помічено, що це робить кожний їхній крок довшим приблизно на дюйм.

По дорозі я сказав йому, що чув розмову Марка Стахевича з якимсь Пацюком, і Ригор сердито буркнув:

— Люди Ворони. — А потім додав: — А ми думали, що «Лікол…» — це початок прізвища! Пан не так розпитував. «Лікол» — це, видно, прізвисько. Треба спитати, кого звали так, у пані Яновської. Якщо знали це прізвисько Світилович і навіть Берман, отже, вона також повинна знати.

— Я запитував у неї.

— Ти запитував у неї прізвище, та й ще початок його, а не прізвисько.

Так ми дійшли до відомого й двічі описаного мною місця, де загинув у болоті батько Надії Романівни. Ми переворушили всю суху траву, хоч дурницею було б шукати тут щось після двох років.

І нарешті підійшли до того місця, де невеличка круча несподівано підіймала луг над драговиною.

— Тут, — сказав Ригор.

Над самою кручею стирчав із землі невеликий стовбур, уламок від дерева, яке колись росло тут. Коріння його, як могутні змії, обплітали кручу, спускалися у драговину, немов бажаючи напитися, або просто висіли в повітрі.

— Чи Романові руки були над поверхнею драговини? — запитав я.

Важкі повіки Ригора опустилися, він пригадував:

— Так, були. Права була навіть витягнута, він, видно, хотів ухопитися за коріння, але не дотягнувся.

— А може, просто кинув щось туди, під коріння, де, бачиш, ямка?

— Давай подивимось.

І ми, тримаючись за коріння і здираючи нігті землею, злізли майже до самої драговини, ледве тримаючись на маленьких слизьких приступках, що були на стрімкому схилі. Під корінням справді була ямка, але там нічого не було. Розчарований, я хотів було лізти нагору, але Ригор зупинив мене:

— Йолопи ми. Якщо там справді щось є, так це під глеєм. Він міг кинути, але ж два роки минуло, склепіння цієї печерки обсипалося і поховало те, ту