Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пора грибної печалі 📚 - Українською

Читати книгу - "Пора грибної печалі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пора грибної печалі" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 96
Перейти на сторінку:
забути? Ой, дорогий мій, ні вам, ні ворогові найлютішому того не пожадаю… Аби відвіз її тоді в лікарню, то, напевне, не, плакало би тепер серце…

— Я розумію, Петре, — зм’ягшено мовив Зеленяк. — Ви батько… Я теж людина, співчуваю… І прекрасно знаєте, що за двадцять овець, загризених вовками тої ночі, коли ви побігли в село до дитини, нікому не доповідав…

— Кому вже доповідати… На мене й без того бог тяжку палицю поклав, — простогнав Граб.

— Я про це й кажу. Замість того, аби покарати, я навпаки, із старшого ватага поставив вас завфермою. А тепер така віддяка.

— Солодкий мій, Іване Петровичу, — заблагав Граб. — Я дуже ціную вашу людяність. І радий би вам допомогти, але поставити підпис не можу. Така вже у мене простацька натура. Перебачте, але це… це великий гріх. Люди так тяжко робили, в поті чола ростили бульбу, капусту, яблука… А я одним розчерком все перекреслю. Не буде мені потім спокою на цім світі.

Граб не лукавив. Він пам’ятав і цінував доброту голови до себе, але на зговір, котрий йому пропонували, ніяк не міг зважитись. Через цей поріг йому було несила переступити.

— Коли хочете, коли вже біда у вас така, придумайте щось простіше, чесніше, — почав хапатися за останню соломинку.

— Наприклад? — зацікавлено глянув Зеленяк.

— У мене припасені якісь грошенята. Та й шість овечок. Думаю, і ви не без копійки… Складемося… Можна щось й призичити… Люди зрозуміють, запоможуть… Сплатимо якось. І будемо чисті. Перед людьми… законом. Совість буде легка…

— Що? Що? Ви мені пропонуєте гроші в людей позичати… Та ви розумієте?! — скреготнув зубами Зеленяк.

— Іване Петровичу, даю вам чесне слово, мені ніколи той борг не треба вертати! Клянуся, навіть жона знати не буде. Повірте мені, я… я… — Тут Граб злякано оглянувся по кабінету. — Я навіть на страшному суді собі не признаюся! Тільки не губіть людський труд. За нього треба заплатити.

— Ви, Грабе, що собі думаєте? — випроставшись, запитав суворо голова. — Ви гадаєте, за той врожай я собі гроші за пазуху засунув? А хто мені трактори дає? Не звідти?! — показав пальцем вгору. — А корми? А насіння? А добрива? А позичку, аби людям за труд платив?! Думаєте, все за красні очі? Хіба не пам’ятаєте, як їздили за цементом?..

Вранішньою зорею світилася душа

Гукнувши на всю околицю, над новим будинком розпочав робочий день кран: схопив з землі металеву балку і, високо піднявши, поніс на самий край дев’ятиповерхівки. Тут, добре роздивившись, передумав, обернувся і опустив ношу на один із балконів у середньому ряду.

— Швидко зводять стіни, — сказав Волосянич, спостерігаючи за будівлею. — Восени тільки фундамент закладали…

Господар тепер був далеко від новобудови і не відповів на Андрієве захоплення. Чикрижачи садовими ножицями сухостій, він боляче щось роздумував, а потім мовив:

— Ви кажете, чи сумую за Березіллям? Таке б і не питати. У мене в місті уже був власний будинок, кілька сотин навколо, але все’дно нестерпно тягнуло додому, в гори. Щоправда, мав єдину втіху від того, що кожного вечора міг навідуватись в село, а вранці щасливо повертатись сюди…

— Але ж до вашого села майже сто кілометрів тільки в один бік, — здивувався Волосянич. — Стільки ж звідти. Як це встигали кожного разу?

Граб загадково усміхнувся і, роздивившись довкола, чи бува ніхто не підслуховує, нагнувся до Андрія і тихо сказав:

— Це моя невеличка таємниця. Нею я ніколи ні з ким не ділився. Але з вами… Чесно признатися, добрий чоловіче, ви з першого слова викликали у мене приязнь і довіру. Ось вам і відкриюсь, як на серці лежить…

Для певності ще раз пильно оглянувся навкіл, прокашлявся і, наче відкриваючи завісу священного таїнства, схвильованим голосом притишено мовив:

— Від природи мене наділено незвичайним даром. Вам, може, стане й смішно, коли про все розповім, але не дивуйтеся із нещасного чоловіка…

— Та годі вам таке говорити. Ми ж люди. У кожного своє, сокровенне, — заспокоїв Волосянич.

— Я мушу вам повідати. — Граб застережливо підняв палець. — Можливо, це найбільше щастя, дароване мені долею, я в ньому й не зізнаюся. Соромлюся навіть сам себе… Так ось слухайте. Від природи я наділений величезною силою уяви…

Останні слова Граб не промовив, а якось видихнув із себе і враз випростався, наче скинув із плечей тяжку ношу.

— Ось ви запитували, як ото я міг щовечора навідуватися в село, а під вранішньою зорею повертатися у місто? — промовив. — А все дуже просто. Кожного вечора я закривався у своїй кімнаті, лягав на ліжко, заплющував очі і в думках повертався у своє село. Спокійно виходив із хати, сідав на приміський автобус, котрий довозив мене до першого села. Там виходив, а далі, побажавши собі щасливої дороги, прямував у гори. Минав село за селом, і чим далі, тіло ставало легшим, і я вже не йшов, а летів… Від свіжого повітря, легкої ходи не міг згамувати серце. Все це діялося, немов у якомусь тумані. І вже ніяка сила не могла стримати мене. Ось я добігав до річки. Її треба було перейти через міст, далі обійти гору, а вже потім дорога швидко приводила мене в село. Але я дуже рідко, хіба у час великих повеней, переходив мостом. Я зупинявся, як правило, значно нижче, сідав на берег, роззувався і тут спочивав. У цю пору завжди було спокійно, безлюдно. Час од часу погукували вечірні птахи, між камінням тихо говорила сама із собою вода… І я, відпочивши, підходив босий до ріки… В цю мить мені було так легко. І тільки ступав у воду, щось радісне, світле рвалося нестримно вперед. Я не міг далі стримати те почуття у собі і відпускав його. Це була моя душа. Вона прагнула перейти ріку скоріше за мене. І ось я відпускав її. І душа моя, наче дитя до матері, мчала стрімголов по вечірній воді, перебігала ріку і опинялася на тамтому березі. І, здавалося, піджидала мене, вся осяяна, радісна… А потім уже, намацуючи ногами підступне каміння, переходив вбрід і я. У вечірніх відблисках неба на моїх очах рожево сміялась вода — тепла, тепла, як щастя. А я повільно йшов до недалекого берега, на якому молодою ранковою зорею світилася моя душа. Потім легко переходив через гору — якщо не минати її, наполовину скорочуєш шлях — і вже спокійно заходив у село. Як завжди, це було тоді, коли Березілля засинало. Я крадькома проходив вулицями, вітався з кожною хатою і добирався до рідного обійстя. І тут,

1 ... 48 49 50 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пора грибної печалі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пора грибної печалі"