Читати книгу - "Дім дивних дітей"

— Ти впевнений, що не треба викликати лікаря Голана? — спитався він. — Нехай він з тобою ґрунтовно про все поговорить — як ти вважаєш?

— Якщо хочеш — викликай. Але я в нормі.

— Саме через це я й не хочу, щоби ти вештався з отими сільськими реперами, — сказав він, бо серйозну батьківську розмову неодмінно треба завершувати якимось турботливим напучуванням.

— Ти мав рацію стосовно них, татку, — сказав я, хоча в глибині душі вважав, що жоден із них не здатен на таке жорстоке убивство. Хробак та Ділан «круто» розмовляли — тільки й того.

Батько сів за стіл напроти мене. Він страшенно втомився.

— Мені й досі цікаво, як можна примудритися вхопити сонячні опіки в такий сирий і холодний день?

Та ото ж. Сонячні опіки.

— Може, то у мене шкіра надто чутлива, — обережно припустив я.

— Іще раз повтори, може, я повірю, — сухо кинув він.

Нарешті він відпустив мене. Я пішов помитися в душі і думав про Емму. Потім почистив зуби — і думав про Емму, умивався — і думав про Емму. Потім я пішов до свого номера, витягнув з кишені яблуко, яке вона мені дала, і поклав на нічний столик, а потім, щоб ще раз запевнити себе в її існуванні, витягнув телефон і проглянув усі її фото, які зробив того вечора. Я дивився на них, коли батько лягав спати, дивився на них, коли вимкнулися генератори і коли не лишилося світла, окрім її обличчя на моєму маленькому екрані. Я лежав у темряві — і дивився.

Розділ восьмий

Сподіваючись уникнути ще однієї лекції, я встав рано і вирушив до кургану, коли татко ще спав. Під його двері я підсунув записку і повернувся, щоби взяти Еммине яблуко, але на столику його не було. Ретельний обшук підлоги виявив віхті пилу та якийсь круглий предмет завбільшки з м’яч для гольфу зі схожою на шкіру поверхнею. Я вже був підозрював — а чи не украв хтось те яблуко, як раптом здогадався, що отой «шкіряний» предмет і був яблуком. Уночі воно враз зіпсувалося, причому зіпсувалося так, як мені ще ніколи не доводилося бачити. Яблуко наче цілий рік пролежало в харчовому дегідраторі. Коли ж я спробував підняти його, то воно розсипалося в руці, наче грудка сухої землі.

Я отетеріло дивився на нього, потім знизав плечима і вийшов. Надворі знову взялася мжичка, але невдовзі я змінив сірі хмари на яскраве сонце всередині контуру. Утім, цього разу по той бік кургану на мене не чекали гарненькі дівчата — взагалі ніхто не чекав. Я відчув легке розчарування.

Щойно я добрався до будинку, як відразу ж пішов шукати Емму, але пані Сапсан перехопила мене, ще коли я навіть поріг не переступив.

— На кілька слів, пане Портман, — сказала вона, заводячи мене до безлюдної кухні, де і досі відчувався аромат розкішного сніданку, на який я не встиг. У мене з’явилося таке відчуття, наче мене викликав директор школи, щоби дати прочухана.

Пані Сапсан прихилилася до величезної кухарської плити.

— Вам гарно з нами?

Я сказав, що дуже гарно.

— От і добре, — мовила вона, але після цих слів її усмішка враз зникла. — Я так розумію, вчора ви провели приємний день із декотрими з моїх підопічних. І мали з ними розлогу розмову.

— О, так, це було дуже цікаво. Вони такі гарні!

Я намагався зберегти атмосферу легкості й невимушеності, але безпомилково бачив, що пані Сапсан підводить мене до якоїсь не надто приємної теми.

— А скажіть, будь ласка, яким чином ви самі охарактеризували б природу вашої розмови з моїми підопічними? — поцікавилася вона.

Я спробував пригадати.

— Так одразу й не скажеш… Бо ми розмовляли про багато речей. Яке життя у вас тут. Яке у мене там.

— У вас там.

— Так.

— А як на вашу думку — чи доречно обговорювати події майбутнього з дітлахами з минулого?

— З дітлахами? Ви вважаєте їх дітлахами? — не встигли ці слова зірватися з моїх вуст, як я вже пожалкував, що їх сказав.

— Не лише я, а й вони самі вважають себе дітьми, — з притиском відказала пані Сапсан. — А як би ви їх назвали?

Зважаючи на її настрій, я не мав наміру сперечатися з нею про тонкощі дефініцій.

— Ну, звичайно ж, дітьми.

— Та отож. А тепер повернімося до мого початкового запитання, — наполягла вона і, емоційно підкреслюючи сказане, вдарила ребром долоні по кухонній плиті. — Чи вважаєте ви мудрим і доречним обговорювати майбутнє з дітлахами з минулого?

Я вирішив ризикнути.

— А ви вважаєте, що не можна?

— А ви, вочевидь, вважаєте, що можна! Мені це достеменно відомо, бо учора під час вечері Г’ю потішив нас захопливою розповіддю про телекомунікаційні технології двадцять першого сторіччя. — Її голос сповнював ядучий сарказм. — Вам, звісно, відомо, що коли у двадцять першому сторіччі хтось надсилає листа, то його можна отримати майже миттєво?

— Гадаю, ви маєте на увазі електронну пошту.

— Так от: Г’ю знає про неї все.

— Не розумію, — здивувався я. — А в чім тут проблема?

Пані Сапсан відштовхнулася від плити і, кульгаючи, ступила до мене крок. Навіть попри те, що вона мала зріст на цілий фут менше за мене, мушу зізнатися, їй вдалося мене налякати.

— Як імбрина я маю скріплений клятвою обов’язок гарантувати безпеку цих дітей, а понад усе — всіляко забезпечувати, щоби вони залишалися тут, на цьому острові, у цьому контурі.

— Зрозуміло.

— Вони ніколи не стануть частиною вашого світу, пане Портман. Тож навіщо забивати їм голови пишномовними байками про чудеса майбутнього? Тепер я маю через вас проблему: половина моїх дітей просяться організувати їм подорож до Америки на реактивному літаку, а решта ждуть не діждуться того дня, коли матимуть телефон-комп’ютер, як у вас.

— Мені дуже шкода, я не здогадувався про потенційні наслідки.

— Це їхня домівка. Я щосили намагалася зробити її якомога кращою. Але є один простий факт: вони не можуть покинути цей острів