Читати книгу - "Дім дивних дітей"

— Але ж чому їм не можна цього зробити?

Пані Сапсан звузила очі й кілька секунд мовчки дивилася на мене, а потім похитала головою.

— Перепрошую. Я й досі недооцінюю глибину вашої необізнаності. — І з цими словами пані Сапсан, яка, здавалося, була принципово нездатною до байдикування, взяла з плити каструлю і заходилася чиргикати її металевою драчкою. «Цікаво, — подумав я, — вона навмисне ігнорує моє запитання чи добирає слова, щоби ошелешити мене своєю відповіддю?»

Коли каструля стала бездоганно чистою, вона з ляскотом поставила її назад на плиту і сказала:

— Вони не зможуть залишитися у вашому світі, пане Портман, бо швидко постаріють і помруть.

— Як це — помруть?

— Не знаю, як вам ще дохідливо пояснити. Отак це: просто візьмуть і помруть, Джейкобе. — Вона висловлювалася вкрай стисло, наче хотіла якомога скоріше покласти край цій розмові. — Вам могло здатися, що ми знайшли спосіб, як обдурити смерть, але це лишень ілюзія. Якщо дітлахи затримаються надто довго на вашому боці контуру, то всі оті роки, яких вони уникнули, враз наваляться на них — за кілька годин.

Я уявив собі людину, яка зморщується, зсихається і перетворюється на прах — як оте яблуко на нічному столику.

— Який жах, — мовив я і здригнувся.

— Нечисленні випадки отакого миттєвого старіння, свідком яких я мала нещастя бути, залишилися в моїй пам’яті найжахливішими спогадами.

— То таке бувало раніше.

— Так, кілька років тому — з молодою дівчиною, яка, на жаль, була моєю підопічною. Звали її Шарлотта. Це сталося тоді, коли я вперше і востаннє подалася у гості до однієї з моїх сестер-імбрин. За той короткий час Шарлотта примудрилася втекти від старших дітей, які відмовляли її, і вибралася з контуру. Було це десь тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого чи вісімдесят шостого року. Коли Шарлотта радісно й безтурботно гуляла містечком, її помітив поліцейський. Вона не змогла пояснити представнику влади, хто вона і звідки взялася — і це чомусь здалося йому підозрілим. Бідолашну дівчину відправили до дитбудинку на велику землю. Лише через два дні змогла я дістатися до неї, але за той час вона постаріла на тридцять п’ять років.

— Гадаю, я бачив її фото: немолода жінка в одязі маленької дівчинки, — сказав я.

Пані Сапсан сумно кивнула.

— Після того вона змінилася назавжди. З’їхала з глудзу.

— А що з нею сталося потім?

— Вона мешкає в контурі пані Дрімлюги. Пані Дрімлюга та пані Дрозд беруть під свою відповідальність усіх проблемних підопічних.

— Але ж, наскільки я розумію, вони не обмежені островом? — спитався я. — Хіба ж не можуть вони полишити його тепер, тобто тисяча дев’ятсот сорокового року?

— Так, можуть, але знову постаріють, як і звичайні люди. Але навіщо їм їхати звідси? Щоби опинитися у вирі жорстокої війни? Щоби зіштовхнутися з людьми, які їх бояться і не розуміють? А окрім цих небезпек існують ще й інші. Тому найліпший варіант — це залишатися тут.

— А які це інші небезпеки?

Обличчя пані Сапсан спохмурніло, наче вона пожалкувала, що обмовилася.

— Це вас не стосується, тож не переймайтеся. Принаймні, тепер.

І пані Сапсан досить безцеремонно виставила мене за двері. Я ще раз поцікавився, що вона мала на увазі під «іншими небезпеками», але вона різко опустила перед моїм носом двері-ширму.

— Насолоджуйтеся чудовим ранком! — прощебетала вона, вичавивши з себе посмішку. — Ідіть, пошукайте панну Блюм, впевнена, що вона вмирає від бажання зустрітися з вами.

І з цими словами вона зникла у будинку.

Я побрів у двір, марно намагаючись викинути з голови оте змарніле й усохле яблуко. Та невдовзі мені це вдалося. Ні, я про нього не забув, просто воно більше не турбувало мене. Це було так дивно.

Поновивши пошуки Емми, я дізнався від Г’ю, що вона вирушила до села за припасами, тож я вмостився в тіні під деревом і чекав. Через якихось п’ять хвилин я був уже напівсонний; я сидів собі, всміхаючись, як безтурботний бовдур, і замріяно розмірковуючи — а що ж нам смачненького подадуть на обід? Схоже, одне лише перебування в цьому контурі справляло на мене такий собі наркотичний ефект, наче сам контур був наркотиком комбінованої дії: він підвищував настрій і водночас розслабляв і заспокоював. Мені подумалося, що коли я тут затримаюся надовго, то мені більше ніколи не захочеться повертатися до свого світу.

А ще я подумав, що коли це так, то цим багато що можна пояснити, наприклад, той дивний факт, що люди десятиріччями проживають один і той самий день і не з’їжджають із глузду. Так, життя тут легке й прекрасне, але якщо кожен день є майже аналогічним попередньому і якщо дітлахи справді нікуди не можуть звідси подітися, то цей острів є не лише раєм, а й в’язницею. Перебування тут було настільки гіпнотично-приємним, що людині знадобиться багато років, щоби збагнути цей суперечливий факт, а коли вона це усвідомить, то буде запізно: покидати контур буде надто небезпечною справою.

Тому це навіть не дилема. Насправді, вибору немає: однозначно треба залишатися. І тільки пізніше — через багато років — людина замислюється: а що трапилося б, якби я звідси пішов.

* * *

Напевне, я задрімав, бо прокинувся від того, що хтось легенько торкався моєї ноги. Я розплющив одне око — і помітив маленьку людиноподібну істотку, яка намагалася сховатися в моєму черевику, але заплуталася в шнурках. Істота була неповоротка й незграбна, заввишки з велику чашку і вбрана у військову форму. Вона востаннє спробувала вивільнитися, а потім завмерла. Вочевидь, то була заводна іграшка, в якій скінчився завод. Я розв’язав свій черевик, вивільнив фігурку і перевернув, видивляючись ключа для заводу, але не знайшов. Піднісши іграшку ближче до очей, я помітив, що то — химерна й груба на вигляд штука з головою, зроблена з кавалка заокругленої глини, а обличчя в неї позначене розмазаними відбитками великого пальця.

— Дай сюди! — скрикнув хтось із протилежного боку подвір’я. На пеньку біля лісу сидів якийсь хлопець і махав мені рукою.

Термінових призначених зустрічей я не мав, тож узяв глиняного вояка і підійшов до хлопця. Довкола нього стояла шерега заводних чоловічків, які незграбно вешталися туди-сюди, мов пошкоджені роботи. Коли я наблизився до них,