Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » І прибуде суддя 📚 - Українською

Читати книгу - "І прибуде суддя"

551
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "І прибуде суддя" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 58
Перейти на сторінку:
починається з чистого аркуша. І все ж щось повертало мене назад, повертало до того, з чого починалися наші стосунки. І якось я зрозумів, що минуле ще повернеться, неодмінно повернеться, щоб вдарити так боляче, як зможе, вдарити раз і назавше, і тоді я позбудуся геть усього, а не лише спогадів.

Сталося це не так, як я гадав, аж десь через два місяці після обрання мене суддею. Під вечір озвався телефон, і коли я зняв трубку, нічогісінько не передчуваючи, то почув голос, який вже почав забувати, — голос «жебрака»:

— Це суддя Лащук?

— Так, — похолонув я.

— Впізнаєте?

— Авжеж, — сказав я. — Що вам потрібно цього разу?

— Небагато, дуже небагато, — сказав «жебрак». — Тільки повідомити, що Ґлорія сьогодні не ночуватиме з вами.

— Ви…

Я затнувся, не знаючи, що казати, через силу ковтнув слину.

— Я, — сказав «жебрак», а втім, і не «жебрак», а невідомо хто. — Я, пане Георгію. Ви здивовані? Не сподівалися, що я можу когось любити?

— Ви любите Ґлорію? — мало не крикнув я.

— А чому б і ні? Хай по-своєму, але люблю. Не хвилюйтеся так, пане суддя. Вранці вона повернеться до вас.

Я не встиг щось сказати, як він поклав трубку. Першим моїм порухом було — подзвонити до Ґлорії і запитати, чи це правда, чи справді вона цієї ночі буде з «жебраком». Та я вже знав, що в цьому немає потреби — «жебрак» сказав правду. Піти додому і дочекатися Ґлорії? Не чекаючи повернення підлої повії, забратися геть з її дому? Зрештою я обрав інший варіант і вирішив прослідкувати, куди піде Ґлорія.

За півгодини до кінця робочого дня я сидів на лавочці у скверику перед побуткомбінатом. Доволі померзнув на все ще холодному вітрі, доки з комбінату не почали викочуватися, а декотрі й випурхувати, робітниці. Та Лори між ними не було. Я вже подумав, чи не вийшла вона крізь інші двері, але згадав, що часом Ґлорія лишається працювати ще на півзміни чи просто декілька годин, аби шити для себе і виконувати «ліві» замовлення — про дозвіл так працювати вона домовилася з майстром. Я чекав довго, проте впертість вже міцно поселилася у мені. Нарешті з’явилася і Ґлорія поруч із двома старшими жінками. Разом вони пройшли до центральної площі, де й попрощалися. Добре, що вже почало сутеніти, бо інакше я ризикував, що Лора побачить мене на безлюдній вулиці. Як і слід було сподіватися, попрямувала вона зовсім не додому, а у протилежний бік. Ще з чверть години особливо потворного кульгання — і вона спинилася біля високого добротного будинку. Натисла кнопку біля дверей. Двері відчинилися і поглинули мою потвору-кохану. «Кохану?» — ще подумав я і взявся перелізати через ажурну дротяну загорожу.

У будинку, поруч з вікном, яке світилося досі, спалахнуло друге. Я прокрався саме до того, другого вікна. Між шторами, на моє щастя, була щілина. Я побачив Ґлорію — вона стояла посеред кімнати вже без пальта. Переді мною, наче на вміло підсвіченій графіці, виступав її профіль, але я багато дав би, щоб побачити її обличчя, ласі зміїні очі.

Нестерпно тяглися секунди. Ґлорія стояла завмерла і виструнчена. Нарешті до кімнати зайшов чоловік, зодягнутий у квітчастий домашній халат. Ґлорія ожила, щось заговорила до нього. Ось він повернувся на мить обличчям до вікна, і я побачив: це ніякий не «жебрак», а зовсім інший чоловік. Десь я вже його бачив, але де? Чоловік у халаті схопив Лору за плечі, рвонув сукню. Ґлорія впала на коліна, а він продовжував здирати одяг. Не тямлячись, я побіг до дверей, щосили смикнув за ручку. Звісно ж, вони виявилися замкненими.

«І ніколи не відімкнуться для мене», — майнуло в збудженому мозку. Я знову кинувся до вікна. Лора стояла на колінах майже зовсім гола. Садист у халаті заніс ногу, щоб ударити. Я випередив його і щосили стусонув кулаками по склу. Скло дзенькнуло, заплакало, розтинаючи пальці, я скрикнув від болю. Пронизливо закричала Ґлорія. Цей крик немовби погасив світло. З кімнати долинув глухий удар, люди там побігли.

— Ґлоріє! Лоро!

Мій крик самотньо розітнув тишу, яка раптом знову накрила будинок. Чи наздогнав він тих двох? Чи втікала Ґлорія добровільно?

Втім, я не мав часу роздумувати. Не думав ні про небезпеку, ні про зраду. Висадив ліктем ще одне скло у подвійній рамі, намацав защіпку, відчинив сяк-так вікно і заліз усередину. Ніхто не напав на мене. Очі, вже звиклі до темряви, вгадали двері, а рука — вимикач біля них.

Посеред кімнати валялася сукня Ґлорії. На краю килима біля дверей лежав перекинутий стілець. Я заглянув до сусідньої кімнати, але й там нікого не побачив. І лише тут завважив, що руки в мене геть закривавлені, вимазана кров’ю куртка.

Дім, наповнений речами по вінця: добротні меблі, килими на підлозі й на стінах, декілька копій відомих картин, а в наступній кімнаті — репродукції картин ще відоміших — Пікассо, Мане, Матісс, багата бібліотека. Я спинився, не знаючи, що й думати. «Жебрак» тут жити не міг. Якщо тільки він справді був «жебраком». А якщо той, хто користувався Ґлорією, не був ним, то хто тоді мені телефонував? Навіщо? Втім, ставити питання в цьому місті не було резону, бо найшвидше ризикуєш не отримати відповіді.

І тут я збагнув, що маю шукати в цьому добротному домі. Репродукції картин Ієроніма Босха. Проте обхід і ретельний огляд нічого не дали. Картин з потворами ніде не було. Однак в останній з кімнат, куди я заглянув (жодні з дверей не були замкнені, так, немов тут чекали, що я стану робити цей обхід), на стіні у рамці за склом висвічувався великий білий аркуш паперу, на якому тушшю було виведене одне-єдине слово: «Пригадай». Я мимохіть окинув його поглядом, повернувся, щоб іти далі, й знову поглянув на те слово. Навіщо воно обрамлене в рамку і до кого звернуте? «До тебе», — сказав хтось. І я знав хто — «жебрак». Але навіщо? Що я мав пригадати? Відповіддю мені була тиша.

Я повернувся вже від дверей, кинувся до рамки з єдиним словом у ній, зірвав, повернув і скреготнув зубами. На звороті рамки була справді копія картини, те, що я шукав. Це були потвори Босха, але у двох з них замість голів із дзьобами чи рилами, або чим там ще, були вмонтовані дві людські голови: моя і Ґлорії. Моя фотографія була давня, ще студентська. Існувала вона в двох примірниках: один у мене, другий у Валерії. Плівка в нашого однокурсника,

1 ... 48 49 50 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І прибуде суддя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "І прибуде суддя"