Читати книгу - "Фортеця для серця"

— Атестат відвойовано!

Проте сама тремтіла не менше і все шукала в залі очима маму. Галина, звісно, була. Встигла вже й відзначити урочисту подію, тому тепер ревла, не криючись, розмазуючи туш по обличчю, щоб стати остаточно схожою на сумного клоуна.

— Доцю моя! Це ж коли ти встигла?

— А ти? — шепотіла Віка, сідаючи на своє місце.

Потім були інші. Усі хвилювалися. Це скидалося на поширення якоїсь хвороби з певними симптомами — з тремтливими колінцями, ногами, руками, а в декого й головами. Коли ж надійшла Лесина черга, у всі вікна актової зали впер чоло вітер. Ну, хіба він міг не прийти? Гості навіть озирнулися, чи не стукає хто в шибки? Лесі ж над усе хотілося вірити, що то дві найрідніші людини незримо спостерігають за нею. Кожна з власного світу. Хоч, відверто кажучи, і реальних спостерігачів було доволі.

— То Леся Райська?

— Та невже?

— Вона…

— Леся…

Навіть Федір Якович Панський (а як же без поважного гостя?) вражено прицмокнув, що робив украй рідко — у хвилини повного щастя. Ото вже краля! Ех, дарма він Миколу висварив. Бач, яке золото хлопець розгледів у болоті! Його гени!

Юрій Петрович уже більш-менш спокійним голосом промовив наготовані слова. Леся взяла до рук атестата, глядачі заплескали в долоні — аж тут цілком несподівано на сцену вийшла, ні, випливла Лера Валеріївна, чим навіть законного чоловіка здивувала. Що вже й казати про решту!

— Шановні гості, дозвольте в цю зворушливу мить нашій надії в царині мистецтва вручити цілком заслужений скромний подарунок.

Леся розчулено кліпала очима й не могла повірити. Їй вручають справжні олійні фарби. Це ж скільки вони коштують? Господи! Фарби лягли до дівчачих рук, мов дитина, а серце щасливо затріпотіло під білою хмаринкою.

— Леро Валеріївно, нащо… ви витрачалися?

Соковита блондинка, на яку озиралися геть усі старшокласники (та й не тільки вони), цієї миті якось аж по-дитячому всміхалася:

— Я хочу, щоб усі знали. Розумієте, я не вчилася образотворчого мистецтва…

У цьому місці вчительський колектив діловито зітхнув: мовляв, знаємо, знаємо, але мовчимо.

— Я не вельми розуміюся на мистецтві, але ти, Лесю, вразила мене ще в тому сопливому п’ятому класі. Пам’ятаєш? І лише завдяки тобі я сумлінно студіювала літературу й намагалася донести оті всі школи й напрямки. Де їх стільки й набралося на мою голову! Лесю, тобі не можна зупинятися. Ти маєш талант. Тому… у кабінеті на тебе чекає решта подарунка. Справжній мольберт.

Зала тихенько загула, але блондинка на те анітрохи не зважила — навпаки, усміхнулася ще ширше, немов у Голівуді усмішку вкрала, і прощебетала:

— Далеко не щороку генія випускаю… Можу собі дозволити. Лесюню, малюй, бо без того ти будеш не ти.

І пішла. Під гучні оплески. Зі слізьми на бездоганно нафарбованих очах. Кому, як не їй, було знати, що зраджувати покликання — гріх. А то… Що буде в протилежному разі, жінка могла вмістити не в одну лекцію… чи практичну роботу, бо, на жаль, оте знання здобула з власного досвіду. Поховавши в собі велику актрису, жінка все життя тішилася думкою, що грає роль учителя. І, треба віддати належне, грати їй таки вдавалося.

— Спасибі!..

Однак святкове божевілля не завершилося, бо коли Леся ступила крок назад, натовп сам собою розійшовся, вихлюпнувши до її ніг велетенський букет. По-справжньому велетенський. У ньому було, мабуть, понад сотню ромашок. Але все відбулося надто швидко. Так швидко, що й Федір Якович Панський не встиг зіпсувати моменту. Хоч як смішно це звучало, але його онук виявився таки його онуком, тому й начхав на заборону, сором, сотні очей і отак просто вийшов із квітами до найвродливішої дівчини світу, бо в неї сьогодні свято.

Віка присвиснула:

— Ну все, подружко, з’їдять тебе живцем!..

Люба ж розчулено втерла сльози, анітрохи не побиваючись макіяжем.

— Кохання…

* * *

Федір Якович Панський дзвонив онукові вже вдесяте, а потім нервово жбурнув мобільний телефон, що його недавно тільки купив, об стіну.

— Ну, і де він є?

Ніна трусила чоловіка за руку, як за останню соломину хапалася.

— Васю, ну чого ти мовчиш? Піди до батька…

— Нащо?

— Поговори.

Чоловік нервово розкладав газету на стіл, рівнесенько, край до краю, немов саме тепер це було надзвичайно важливо.

— Ото вже мені ті Райські! І звідки вони впали на мою голову?

Але йти не довелося, до кімнати вихором удерся голова сімейства. На спітнілому чолі грали відблиски камінців люстри, від чого знервоване обличчя видавалося великою ялинковою прикрасою.

— І що розсілися? Ніч надворі, а Ромео й досі нема.

— Таж дорослий хлопець, тату.

— Дорослий… Що він сьогодні витворив, я вас питаю? Ото на весь район сміху!

Ніна боялася підвести очі, немов один-єдиний погляд міг пронизати її наскрізь і прибити до підлоги, мов цвях.

— Закохався…

— У кого? У дочку твого бахура колишнього?

Жінка хитнулася, а Василь облишив газету й таки підвівся.

— Батьку, нащо ти так?

— Ще один запитання ставить! Бо я тут господар, матері вашій біс! Ото вистава!.. Квіти до ніг. Тьху!

Ніна заплакала й вискочила з кімнати, Василь пішов слідом.

— Ото ще один! Панькайте жінок, панькайте. Панські ж ми, як-не-як.

Вхідні двері відчинилися й впустили ніч та молодого хлопця. У будинку запала тиша, яка буває перед буревієм чи грозою. Вкрадлива така, аж ворушиться. І повітря таки заворушилося — криком, лайкою, гнівом. Давно ці стіни не чули такого, тому навіть вони винувато згортали невидимі вуха в трубочки й навішували замки` — надто страшно.

Уже перед світом, виснажені до краю, дід з онуком сиділи, обійнявшись, п’яні й заплакані. Старий Федір згадував покійну свою Марію — святу жінку, яка відмучилася поруч довгі двадцять п’ять років п’ятдесят вісім днів одинадцять годин і три секунди. Вона померла в нього на руках, тихо, як і жила. Ні гроші, ні зв’язки, ні ті розхвалені закордонні клініки не допомогли, хай їм трясця!

— Миколо…

— Діду…

— А женися!

— Як?

—