Читати книгу - "Добло і зло"

Коли у нас випадає настрій «возвишенний» і анемічний, ми граємо в Алєвтіну Ципіну. Людину високай рускай культури і західноєвропейського артхаузу. При всій своїй любові до імпортного мистецтва і ненависті до українців, у чиїй країні їй випало нещастя проживати, Алєвтіна не володіє жодною іноземною мовою, ні, тим більше, українською. Її опонент і партнер у всіх цих антихохольних дискусіях — бородатий псевдокультуролог Шура Луначарський. Сам він, незважаючи на своє єврейське походження, теж до смерті вболіває за вєлікую русскую культуру. І робить це, як і більшість її піноротих поборніков, теж на українській території.

— Дараґая Алєвтіна, — закотивши очі горє, питає Рибочка в іпостасі Луначарського, — скажітє-ка, душенька, как вам ета насільствєнная украінізация субтітрав в кінєматаграфічєскіх тєатрах?

— Ах, што ви, Шурачька, ета же нємиспіма! Ета же смерть арт-хауса!

(Відповідно, європейський арт-хаус для Алєвтіни цілком набирає мистецьких якостей тільки з російськими субтитрами. А блокбастери лише з московського прононсу дубляжем, хоча їх вона якщо дивиться, то потайки — мало ж є високоумствєнних блокбастерів на світі…)

Хто не дивився в дитинстві «Альфа» по ІСТV, той нічого не знає про якісний дубляж.

Але Алєвтіна як парціальна особистість (тьху-тьху-тьху, конєшно, від такої шизи) з'являлася в нас не тільки як реакція на злобу дня. На доброту і щирість дня Алєвтіна теж реагувала. Наприклад, стоячи в наших тілах на місточку понад річкою в центральних Кордільєрах і перекидуючись поетичними фразами типу: «Чу! Ангєл пралітєл!» — «Но в Падмасковье вечер тіше», — Шура й Алєвтіна споглядали місцевих людей.

— Гляді-ка, Алєвтіна! — казав Шура. — Папуаси на вєласіпєдах.

— Што, нєужта калєсо ізабрєлі?..

А відпочиваючи в наших же тілах на Карибському морі, вони могли затіяти десь такий діалог:

— Ах, Шура, как маглі ви. Сталь пікантна укутать сваї чрьосла в сіє бєлає, благаухающіє прєдутрєннєй зарьой, лєгкамислєнна-вафельнає палатєнце?!

— Памілуйтє, Алєвтіна, с ваших лі уст магло слєтєть столь вульгарнає слова? «Вафєльнає»?! Фі! Нє магу сіє снєсть. — Він прикривав лоба розчепіреними пальцями, ледь не втрачаючи свідомості.

— До речі, це ідея! — пощезла з мене не Алєвтіна. — Давай собі додому купимо вафельницю! Будемо на сніданок смажити вафлі!

— Круто, давай!

Як бачите, Алєвтіна інколи надихала нас на цілком практичні кроки. Байка, що я ніколи в житті й кави зранку не встигаю випити. Вафлі є вафлі.

НАСИПЬ МНЄ СОЛЬ НА РАНУ, ПАГАВАРІ НАВЗРИД!

Грізлі сидить на підлозі кухні й флегматично крутить у руках давно порожню пляшку від абсента, привезену колись Бабаєм з Праги. Кілька крапель цього міфологізованого напою на дні ще переливається, якщо придивитися. Правда, для того, аби їх дістати і бодай якось відчути абсент давно минулих днів, Ведмедю прийшлося би дістати з пляшки й обсмоктати велетенську комаху невідомого виду. Її, завбільшки з середнього річкового рака, виробники засунули в напій «для надання йому настрою особливої містичності». Або просто так, для краси. Довгі вуса, роги, ноги з якимось клешнями, луска і крила… мілашка. коротше.

Ведмідь чогось рішив собі, що то — богомол. І не дядя, а тьотя — та, котра вбиває свого дядю після спарювання. Щоби не пиздів усім, який він мачо.

— Цинічне самогубство, — каже Ведмідь, — це виїбати самку богомола.

— Зате який, напевно, ахуєнний секс, коли знаєш, що він у тебе востаннє… — мріє Вася.

— І вперше при тому, — відрізає Ведмідь.

— А в декого вже сексу не було два місяці, один тиждень і чотири дні, — кажу я. Навіть не про себе, а так, про «декого» — точно ж є людина, що попаде в цей реєстр. А в мене, хтозна, може й довше сексу не було… Зате була сублімація. В ремонті, бля.

— Спухай, Карпа, хочеш нити — іди в емо-туалєт. А тут нам не ний. Тут у нас столова!

Ну так, справді. Спеціально для жаління себе — а в тьолок ця активність займає купу часу — ми розробили дизайн емо-туалєту. Рожеві стіни, рожева стеля, чорно-рожева плитка на підлозі. На стінах — ряд чорно-рожевих емо-шашечок і три ряди емо-черепочків у шаховому порядку. Це все красиво вигадали Reis Mit Scheis. А Вася додумалася пофарбувати чорним кришку і бачок унітазу й накалякати там рожеве сердечко. Відголоски молодості, бідної на володіння барбі.

— А чо це ти тоді, Ведмідь, по їдальні в труханах шастаєш? — стаю на захист рівних прав я.

— Того шо Міша мужик! — Вставляє Вася.

— А, — акаю я, ніби це щось прояснює.

— О, Карпа, диви. У Медведя навіть труси сімейні, як у нормального мужика!

— Дура, це шорти! — ображається Ведмідь.

— Ага, мамі своїй набреши, що то шорти! — наступаю я. — Диви, ще й яйця тут розвалив. Ану, Вася, глянь, що там у нього!

Ведмідь, що досі спирався на батарею, злякано підбирає під себе ноги. Але вже запізно.

Вася все побачила. Вася кричить:

— Фу! Там у нього рожеві стрінги! Наш мужик — підарас.

— Так от чого від нього несе цими… чоловічими парфумами! Одеколоном «Саша»! — тріумфую я.

— Ой! Фу! Одеколон «Саша» — це мої травматичні спогади, — кривиться Вася. — Мій екс — він ще педантуватіший за твого Алігарха буде — кожен вечір перед сном мазав руки одеколоном «Саша». І мені з цим треба було жити.

— І Медведю тепер з цим жити. — Пильно дивлюся на Ведмедя.

— Н-да. Його ж вчора зґвалтували і подарували хутра, — радіє Вася.

— Ідіть на хуй, дури!

— Мовчи, підарас нещасний.

І ми, обіймаючись, заводимо пісню, мелодія котрої ідеально повторює мелодію «Майдадира» в баптистській церкві:

— Підарас, підарас, все у нас як в перший раз, буде все у нас гаразд, підара-а-а-ас!!!!

ТЬОЛКИ В СПАЛЬНІ (НЕ СЕКСУАЛЬНО)

Ми сидимо втрьох і їмо зефір на подарованому Алігархом ліжку, єдиному справжньому предметі інтер’єру тут. А «тут» — це в колишній кімнаті Рєзінавай Утачькі, переробленій під мою спальню. Шпалери поверху пофарбували зверху білою емульсійкою. Вони трохи полупилися і зверху повідставали, але ми прибили зверху сітку-рабицю і вийшло… ну, майже по-дизайнерськи.

Тьолки все допитуються про наші перипетії з Алігархом.

— Ну шо, ви єбалісь? — аж скаче на матраці Вася.

— Нє, ти шо. Сексу я не хочу. Це в нас просто тусовка така, спілкування типу, клуб па інтєрєсам.

— Да, толька у нєво інтєрєс панятний… — похмуро закидає Ведмідь.

— Виєбать Карпу? — знов радіє Вася.

— Нєт. Єслі би только. Женіть на сєбє.

— Ой, та ладно, — відмахуюся я. — Яка різниця, шо він там собі хоче. Все чесно і просто.

— Да, Карпа — сама чесна жінка на Землі! — обурюється Вася.

Я продовжую:

— От тільки недавно зробив він мені кунілінгус,