Читати книгу - "Великий Мольн"

Я перебрався до Саблоньєра. В Сснт-Бенуа я ходив тільки на уроки; виходив з дому рано-вранці, ополудні обідав у школі, розігріваючи на грубці принесену із Саблоньєра їжу, і увечері, одразу ж після занять, вирушав додому. Отож я був завжди з дитиною, яку доглядали жінки з ферми. А головне, це збільшувало мої шанси зустріти Огюстена, якщо колись він вернеться до Саблоньєра.

До того ж я не втрачав надії, зрештою, знайти в будинку, у шафах або в шухлядах, якийсь папірець, якусь цидулку, котрі допомогли б мені зрозуміти, що робив Мольн протягом тих двох років, за які він не написав мені жодного листа, і, може, завдяки цьому розгадати причину його втечі, натрапити на його слід… Я вже марно обстежив безліч стінних шаф і комодів, знайшов у комірчинах купи старовинних картонних коробок — великих і малих, — зі старими листами й пожовклими фотографіями родини де Гале, штучними квітами, пір'ям, султанами та іншими старосвітськими прикрасами. Від коробок ішов якийсь дивний запах в'янення, згасання; цей запах будив у мені сумні спогади й на цілий день переривав мої пошуки…

Одного вільного від уроків дня я побачив на горищі продовгувату пласку валізку із свинячої шкіри, геть погризену мишами. Я впізнав стару Огюстенову валізку і дорікнув собі, що не почав пошуків з горища. Я легко збив поіржавілий замок. Валізка була вщерть наповнена зошитами й підручниками із Сент-Агата. Арифметика, література, зошити із задачками… Радше з розчуленням, аніж з цікавості я став перебирати всі ці папери, перечитувати диктанти, які досі пам'ятав напам'ять, — так багато разів нам доводилося їх переписувати! «Акведук» Руссо, «Пригоди в Калабрії» Поля-Луї Кур'є, «Лист Жорж Санд до свого сина»…

Тут лежав і «Зошит щомісячних контрольних робіт». Мене це здивувало, бо такі зошити лишаються в школі й учні ніколи не беруть їх додому. Зошит був у зеленій палітурці, пожовклій по краях. Ім'я та прізвище учня — «Огюстен Мольн» — написані чудовим почерком, округлими літерами. Я розгорнув зошит. Побачивши дату перших робіт, — квітень 189… року, — зрозумів, що Мольн почав зошит за кілька днів до того, як назавжди виїхав із Сент-Агата. Перші сторінки заповнені вельми старанно — це було в нас святим правилом. Але після трьох списаних сторінок ішли чисті аркуші. Мабуть, саме тому Мольн і забрав з собою зошит.

Уклякши навколішки й розмірковуючи про дитячі норови й звичаї, що посідали чільне місце в нашому школярському житті, я гортав зошит. І я помітив, що далі знову йдуть списані сторінки. Залишивши чотири сторінки чистими, Мольн знову почав щось писати.

Тут почерк був квапливий, нечіткий, майже нерозбірливий; в око впадали абзаци різної довжини, між якими лишалися прогалини. Деякі фрази були незакінчені. А подеколи стояла сама тільки дата. З перших же рядків я зрозумів, що знайду тут розгадку таємниці, яку шукаю, дізнаюсь про життя Мольна у Парижі, — і зійшов униз до їдальні, щоб, не кваплячись, на дозвіллі, при денному світлі, погортати дивний документ. Стояв ясний, але вітряний зимовий день. То визирало яскраве сонце, і на фіранках чітко вимальовувалися віконні поперечки, то поривчастий вітер шмагав шибки струменями холодного дощу. Я сів біля вікна, неподалік від каміна, й заходився читати зошит, з якого багато що зрозумів. Наводжу слово в слово цей текст…

Розділ чотирнадцятий

ТАЄМНИЦЯ

«Я ще раз пройшов під її вікном. За порошними шибками й далі біліють опущені штори. Якби Івонна де Гале навіть і відчинила вікно, я не мав би чого їй сказати — адже вона заміжня… Що мені тепер робити? Як жити?..

Субота, 13 лютого. Я зустрів на набережній ту саму дівчину, котра все розповіла мені в червні й котра, як і я, чогось вичікувала біля замкненого будинку… Я завів розмову з нею. Я йшов поряд з дівчиною і, скоса позираючи на неї, бачив ледь помітні вади її обличчя: малесенькі зморшки в кутиках губ, невеличкі впадини на щоках, трохи пудри біля носа. Нараз дівчина повернула голову, подивилася мені просто у вічі, — мабуть, вона сама не знає, що анфас вона гарніша, ніж у профіль, — і різко сказала:

— Ви мене дуже розважили. Ви нагадуєте мені одного хлопця, який колись залицявся до мене в Буржі. Він навіть був моїм нареченим.

І ось у вечірній тиші вона раптом підійшла до мене на пустельному мокрому хіднику, в якому відбивалося мерехтіння газового ліхтаря, й попросила піти сьогодні з нею та її сестрою до театру. І тільки тепер мені впадає в око, що на ній увесь одяг чорний, наче дівчина носить жалобу по комусь, що вона в надто старому капелюшку, який анітрохи не пасує її молодому обличчю, а в руках у неї парасолька із задовгим руків'ям, схожим на тростину. Я стою зовсім близько від дівчини й ненароком торкаюсь своїми пальцями її шовкової блузки… Я відповідаю, що сьогодні мені важко вволити її волю. Вона гнівається й хоче одразу ж покинути мене. І тепер я вже тримаю дівчину й прошу не йти від мене. В цей час нас проминає якийсь робітник і впівголоса жартує:

— Не йди з ним, крихітко, він скривдить тебе.

І ми обоє страшенно ніяковіємо.

У театрі. Обидві дівчини — моя подруга, яку звати Валеитіна Блондо, і її сестра — прийшли в скромних шарфах.

Валентіна сіла попереду мене. Щоразу вона неспокійно озиралася, мовби хотіла спитати, чого мені від неї треба. Я ж почувався біля неї майже щасливим і кожного разу відповідав їй усмішкою.

Довкола нас сиділо багато жінок у сукнях з надто глибокими вирізами. Ми кепкували з них. Валентіна спершу всміхалася, а потім сказала: «Я не повинна сміятися з них. Я теж прийшла в занадто відкритій сукні». І загорнулася в шарф. Справді, крізь чорне мереживо з глибокого вирізу її сукні визирали закраїни простої закритої сорочки, яку вона, кваплячись перевдягтися, спустила з пліч.

Є в ній щось жалібне й дитинне; мене вабить її погляд, якийсь страдницький і водночас відважний. Сидячи поряд з нею, цією єдиною у світі істотою, яка змогла розповісти мені про власників Маєтку, я не перестаю думати про свою дивну пригоду… Я ще раз хотів розпитати її про будиночок на бульварі. Але дівчина, в свою чергу, засипала мене делікатними запитаннями, на які я не дав відповіді. Відчуваю, що відтепер ми не зможемо розмовляти на цю