Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

Натовп загрозливо гув. Артем відчував нестримне бажання людей розірвати комсомольців голими руками й розтолочити їх ногами. Але всі стримувалися: слово мав сказати Зелений.

І нарешті отаман з'явився.

9

Він заїхав на подвір'я верхи на сірому коні.

Підніс руку догори — відразу всі затихли. Пустивши коня клусом уздовж шеренги бранців, зробив півколо, виїхав на середину широкого двору, легко зіскочив із сідла. Поводу нікому не кинув, кінь спокійно відійшов убік, і Шеремет раптом подумав: ось єдина, мабуть, жива істота, яка не журиться тим, що відбувається. І знову перевів погляд на отамана — Зелений уже став так, щоб його бачили всі, й почав говорити. Сильний голос немов аж дзвенів.

— Нащо ви прийшли сюди? Хто вас послав? Чий наказ виконуєте? За кого воюєте? Молоко на губах не обсохло! Ще нічого не повиростало там, де треба! Якого чорта, питаю я, ви стали під чужі знамена, грабуєте та вбиваєте своїх, українців? Чи, може, ви тут не всі українці? Тоді мені зрозуміло, все зрозуміло! Прийшли чужі на нашу землю, останнє забрати хочете? Люди тяжко працюють, ростять хліб, щоб вас усіх годувати! А ви наслухалися комісарських промов, начиталися декретів, подумали: все тут ваше, можна брати просто так, голими руками? — отаман відітхнув, а тоді повів далі: — Ви всі тут — зайди! Ви прийшли зі зброєю в руках, ви служите чужій владі. Серед вас багато молодих, майже дітей. Тож усякий з вас, напевне, знає, яка б на нас, борців за вільну від комуній Україну, чекала доля, коли б ми опинилися на вашому місці! Ви молоді й ранні, та все одно не діти, якщо взяли до рук зброю й пішли воювати проти свого народу. Знаєте, яким швидким буває комуняцький суд. І думаєте: зараз отаман Зелений віддасть наказ — і всіх вас почнуть стріляти на місці й рубати шаблюками на шматки. Не криюся: мені кортить так зробити. Махну рукою — людей вже ніхто не зупинить. Багато горя ви наробили, після вас лишаються сироти й спалені хати. Але я не чинитиму так! Я все зроблю справедливо! Кожен обдурений більшовицькою агітацією має нині право дістати прощення від народу. Але мої обіцянки — тільки для українців! Хто українець — виходь сюди! Не бійтеся, виходьте!

Шеремет не чекав від отамана такого кроку. І не був готовий до того, що спершу боязко, обережно, а що далі, то сміливіше й впевненіше з гурту полонених вибиратимуться хлопці. Силкуючись не озиратися на інших і не дивитися один на одного, вони стали в ряд. Зелений стежив за кожним рухом, задоволено ляскаючи себе по стегні батожилном, і, коли добровольців набралося близько сотні, мовив до них:

— Добре. А тепер ви всі ставайте навколішки! Просіть у людей пробачення за те, що накоїли! Усякого, хто покається й дістане прощення від громади, я, Данило Зелений, головний отаман Трипільської республіки, обіцяю відпустити на всі чотири вітри! Звісно, якщо ніхто з вас себе нічим паскудним тут не заплямував. Хто хоче — може послужити своєму народові, щоб спокутувати гріхи. Для цього записуйтеся до мого війська, будете на ділі доводити готовість воювати за вільну Україну та радянську владу без жидів і комуністів. Хто не хоче — нехай так і буде! Але в такому разі кожен нехай дасть письмову розписку більше ніколи не повертатися до Червоної армії! Пам'ятатиму всіх, люди теж не забудуть! Із порушниками слова розмова іншим разом буде коротка. А він, той інший раз, повірте мені, буде! Бо моя повстанська армія воює за праведну, українську справу! Нас уже тисячі, десятки тисяч не лише по Київській губернії — вся Україна проти московських зайд піднялася! Рано чи пізно зустрінемося знову, коли станете під кацапські прапори. Ось тоді жалю не буде! Першими покараю! Сам, оцією рукою!

Отаман виставив поперед себе стиснуту в кулак правицю. Артем і без цього розумів: говорить Зелений переконливо. Уже половини сказаного досить, щоб повірити: буде так, як він сказав. Тому не здивувався, коли, не чекаючи на ще один заклик, усі, хто вийшов, опустилися навколішки. Щоб, не змовляючись, почати незлагодженим хором:

— Пробачте нам, люди добрі! Простіть нам! Простіть!

Інші бранці дивилися на каяття понуро. Помилувавшись якийсь час видовищем, Зелений знову ляснув себе батожилном по стегні й тупнув ногою:

— Досить уже, грішники! Вас почули. Хай тепер народ скаже своє слово! — і, повернувшись до присутніх, вигукнув: — То як, пробачаємо?

Натовп загув різноголосо. Гучно кахикнувши, наперед вибрався Федір Палій, ще раз прокашлявся й прогудів зі звичним спокоєм:

— Не на те ми їх нині побили, щоб отак подарувати злочин і відпустити гріхи. Ніхто з нас тут не піп, хоча всі в Бога віримо. Та якщо вони українці, то навряд чи винні в смерті моєї Ганни та інших, кого комісарська наволоч замордувала. Ану, є тут такі, хто пішов проти своїх братів з доброї волі? Кажіть!

Над майданом зависла тиша, що її порушив русявий хлопчина, зовсім ще молодий, навіть, здається, молодший за інших:

— Вони казали — ми воюємо за волю України…

— Отак? — здивувався Зелений. — Від кого ж ви її звільняли?

— Від бандитів та іншої контри… Контрреволюція, значить… Від усіх, хто залякав селян до смерті, щоб вони не давали хліба радянській владі. Заморити нас хочуть голодом…

— Ми всіх хочемо поморити? — вигукнув Палій. — Усе з ними ясно, батьку отамане. Бачили ми вже комісарів, чули, знаємо, як вони діють. Дурити вміють, балакають густо, така натура падлюча.

— То не натура, Федоре. Така в них порода, — мовив Зелений. — Блекота — і та квітне. Ці всі комуняцькі промовці — лабуззя, бур'ян сухий. Хочуть свою владу, то хай працюють, інших не чіпають. Забрати в села останнє, така в них робота. Тебе як звати? — запитав русявого.

— Павло… Аврамич Павло. Я тут, недалеко… Із Таценків…

— Батько хто?

— У наймах усе життя… Права йому дали. Сказали, влада народна, а він з народу…

— Ага, то, значить, роби, що хочеш, — нічого тобі за це не буде, — гмикнув Зелений. — Із бідняків батько?

— Бідний, — Павло