Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

Повір: незнане щось у невідому пору

Тебе зустріне радісним – живи!

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти

І підповзуть, мов нитка провідна.

Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,

Його пізнавши глибоко, до дна.

Коли я пішла, то озирнулася; вони привітно махнули калиновим букетом, до мене долинула його гіркота.

Машина вмить заповнилася моїм стишеним диханням та мовчанням. Пан Гриць нічого не запитував, ми рушили. Виходячи з машини біля свого готелю, Адам привітно помахав мені: «Успіхів!» Я також побажала йому успіхів, а потім запитала пана Гриця, чи важко в сучасних умовах утримувати бордель. Він весело загиготів. «Ну ви таке скажете, Марто. Який це бордель? Це агенція знайомств. Мої дівчатка не всі хочуть заміж. Дехто хоче уваги та подарунків. Дехто Європу побачити, помандрувати. Декому закордонний наречений потрібний для престижу. Є різні випадки. Та й німчикам наші дівчата в будь-якій іпостасі годяться, бо вміють все, не вередливі, гарні, що ще треба?» А й дійсно.

Села Київщини та Житомирщини вишиковувалися вздовж основної дороги. Дивно, але рідко яке з сіл проростало всередину, так, наче боялися, що там їх поглине земля. Пан Гриць був уважним супутником, він коментував тільки те, що мене цікавило, інколи звертаючи увагу на те, що я випускала з поля своєї уваги.

До Житомира ми доїхали швидко, хоча основна дорога, за словами пана Гриця, ремонтувалася до Євро-2012. Ремонтувальників я не бачила, натомість якісь люди палили гілляки вздовж дороги, котру мали ремонтувати. Коли я вказала на це пану Грицю, він звично загиготів і сказав, що людям треба відпочивати та грітися. Далі на мене чекав сюрприз, мій готель розташовувався на площі Перемоги. На це пан Гриць сказав, що він оселив мене тут умисно, бо це дуже зручне місце з соціальною інфраструктурою і пояснювати, куди тобі треба, якщо заблукаєш – легко. Ми саме їхали повз танк, я відчула, як підібралися мої губи. «Тут стоїть танк», – вирвалося в мене. «Цей не стріляє і навіть не наповзає», – відповів мені пан Гриць.

За стійкою стояла ламінована білявка. Обличчя в неї було також наче ламіноване, аж виблискувало. Вона взяла мій паспорт і щось сказала. «Що?» – запитала я в пана Гриця. «Питається, як твоє прізвище українською». – «Але я німкеня». – «Вона це бачить, але прочитати не може. Марто, ти поки що давай – обирай собі сніданок», – пан Гриць підсунув до мене незрозумілу конструкцію, в яку було втулено аркуші з блідими написами та печатками, все це було українською чи російською, я ніц не розуміла. Пан Гриць бадьоро заповнював якісь бланки. «Скільки ти тут будеш перебувати?» – «Три доби», – відповіла я. «Добренько. Визначилася з їжею?» – «Я нічого не розумію». – «Ох, роки мої тяжкезні. Яке там Євро-2012, – забуркотів пан Гриць. – Дивися, варіант номер один – оладки з кабачків, салат з капустою та ковбасою. Варіант номер два – вівсяна каша та сирники». Я засоромилася запитувати, що воно є, навмання обравши другий. «Загалом я тобі раджу вийти з готелю та снідати або в піцерії, або в шоколадниці».

Номер був маленьким і незатишним, ліжко за розміром подібне на полицю в потязі. З моїм зростом буде важко. Пан Гриць пішов, сказавши, що я можу йому телефонувати в будь-який час, а він зараз на «ковбаси до родичів», тому смикати його було незручно. Килимок під ліжком був такого розміру, що вміститися на ньому могли або тільки ноги, або тільки тулуб. «Ти ж не лежати на ньому зібралася», – мені наче почувся голос східняка Адама. Лежати я на ньому точно не збиралася, він був у трояндах. Тільки тепер я зрозуміла, що таке чайна троянда, ці килимкові троянди були кольору спитої заварки. Бррр.

Я розібрала валізу, знайшла шафу, повісила речі. Полізла в душ, крутнула кран і заверещала від холоду. Потім, згадавши, що натрапляла на таке в Східній Німеччині, спробувала відкрити кран не з червоною позначкою, а з синьою (сантехніки-східняки були ще тими жартівниками), раптом звідти тектиме гаряча вода. Дзуськи. Я закрутила два крани, а потім знову відкрила той, що з червоною позначкою. Можливо, трапиться диво. За п’ять хвилин диво дійсно трапилося, вода стала теплішою. Я прийняла душ та вимила голову, шампунь з пакета, котрий плюнув та вцілив мені в око, виявився непоганим, моє волосся розуміється на речах та явищах краще за мене.

Пульт від телевізора виглядав так, наче переніс кілька ножових операцій. Як не дивно, він працював, але збурював бажання щоразу мити після нього руки. Я наблизилася до рукомийника і побачила в ньому волосся. Це було гидко. Волосся було темнішим за моє, тобто це було чуже волосся. Я намагалася його змити, але воно не змивалося, потім до мене дійшло, що це – тріщини. У вікно я намагалася не дивитися, пам’ятаючи про танк, але штори розсунула, бо вони були психоделічних кольорів.

На телеекрані з’явилася Ангела Меркель та інші наші посадовці, я від несподіванки привіталася з ними, хоча складалося враження, що всі вони говорили іншою мовою, тому видавалися несправжніми. Я вирішила, що час вкладатися спати. Ковдра була теплою та зручною, я намагалася вмоститися краще, як почула голос бачка унітазу. Я спустила воду, він наче не протікав, але зараз у нього галасливо набиралася вода. Я подумала, що це нестерпне катування для тих, хто пережив повінь. Згадалися поляки та Наташа.

Вранці я зрозуміла, що наврочила собі поляків, вони заполонили хол готелю. Я не бачила стільки поляків навіть у Варшавському аеропорту. Захотілося попередити їх стосовно підступності місцевих бачків, але як це зробити, я не знала. Цікаво, що вони всі тут забули? Снідати я пішла в розрекламовану паном Грицем піцерію. Млинці з сиром та маком гарантували просте смакове задоволення.

Вікна виходили на біло-сірий храм, схожий на затертий пальцем ескіз художника. Через це він виглядав величним та таємничим. Храм своїми купольними хрестами ніби перекреслював або ж заперечував небо.

Хоча я планувала пройтися до польського костелу (невже всі ці поляки зібралися у гості до нього?), спочатку я потрапила на територію православного Воздвиженського храму. Було тихо, майже нікого з людей, тільки один чоловік мотався між трьома вогнищами, підкидаючи гілки та сміття. Складалося враження, що тут спалюють останніх відьом. Чорні круки вирували в небі, підбадьорюючи чи то проклинаючи нещасних.

Я вклонилася і пішла далі. Біля католицького костелу, забившись у куток, утворений стінами, сиділа бабця та торгувала дрібними пороками, на першому плані красувалися цигарки. На зупинці чекали