Читати книгу - "Гра в паралельне читання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зранку думати ні про що не хотілося. Підсвідомо він прагнув швидше поринути з головою в роботу, щоб знову не копатися ні в Жанниних мотивах, ні у спогадах про Лілю та здогадках про те, як тій ведеться сьогодні. Чоловіки лікуються роботою. Або алкоголем. Або сексом. Можна ще фізичними навантаженнями, але тренажерні зали Віталія не вабили, купальний сезон завершився, а гірськолижний іще не почався.
Перед тим, як увійти в контору, чомусь подумав: «Чи не поновити відвідання басейну?» Раптом задзвонив мобільний. Тамара цікавилася, чому він вилетів на роботу перед світанням, і питала, як він почувається.
Далі закрутився понеділок, який не марно вважається важким днем. Навалилися справи, розмови, папери, партнери, засмаглий директор із південними враженнями та північними претензіями, метушлива секретарка, телефонні дзвінки, запах кави, робочі е-мейли, таблиці в Excel, пожежники, які хотіли хабара, а слідом за ними – зеленбудівці, яким раптом не сподобалася «фасадна група», тобто вхід із вулиці до офісу страхової компанії… День почався іще той. Думати про жінок, які то прикрашають, то псують твоє життя, було ніколи.
Але десь після п’ятнадцятої все розклалося по поличках і затихло, ніби план на день чи навіть на тиждень виконано і нарешті можна розслабитися. Віталій глянув у вікно і побачив, як повільно згасає яскраво-синє небо прохолодного, але світлого дня. І йому нестримно захотілося вийти на вулицю, просто пройти кілька кварталів пішки і продихатися. Синявський на місці, процес під контролем, чом би й ні, тим більше, що він навіть не виходив на обід.
Пройшовши кілька кварталів, Віталій наблизився до межі парку на Володимирській гірці, до фунікулера. Він раптом усвідомив, що більше року не їздив у цих смішних трудяжках-трамвайчиках, які так давно і терпляче зшивають із ранку до ночі верхнє місто з Подолом.
Свідомо стримуючись, щоб за звичкою не зиркнути праворуч, у бік оглядового майданчика з ротондою, де вперше побачив Лілю, він швидко ввійшов до вестибюля фунікулера. Купив жетон, вкинув його в турнікет і ступив у вагончик, який саме збирався рушати схилом униз.
Рука стиснула в кишені плаща флешку. Із самого ранку йому вдавалося не підпускати до себе думки про обох жінок. І ось на тобі…
Осінній день швидко згасає, блакитний вагончик повільно повзе рейками вниз, посередині чемно роз’їжджається з близнюком, який суне знизу, голі дерева не заважають Віталію дивитися на Поділ, на річковий порт, на Дніпро… Він відчуває те нездорове дежавю, яке, ніби зсув свідомості, змушує переживати вдесяте і всоте все те, що було, і чого, попри ілюзію повтору, все одно не повернути.
На додачу до всього біля виходу на Поштову площу він натикається на групу туристів, яким молода дівчина розповідає англійською мовою історію київського фунікулера. Невдовзі він звертає з великої прямої вулиці Сагайдачного і крокує навмання маленькими вуличками Подолу, які здебільшого перетинаються під прямим кутом. Раптом Віталій здивовано зупиняється, розуміючи, що стоїть перед дверима Тамариної аудиторської контори. Якусь мить вагається і відчиняє скляні двері.
У великому просторі сучасного офісу, організованого як «опен спейс»[16], кожен співробітник має своє місце, але при цьому залишається на видноті. Кабінет директора вдалині, окремий із вікном на вулицю і непрозорими стінами, а кабінет Тамари ось поруч, за скляною перегородкою. Віталій бачить уже з порогу, що дружини на місці немає. До нього підходить усміхнена секретарка:
– Віталію Петровичу! Здрастуйте! Як давно вас не бачила! А Тамари Іванівни немає, вона поїхала на вокзал проводжати Шульца, ви ж, мабуть, у курсі, він у нас не літає. Ви щось хотіли? Уже скоро мають повернутися.
– Так-так, Таню, я знаю про Шульца, – всміхається Віталій, – дружина розповідала. Я, власне, нічого такого… Я почекаю в кабінеті.
– Можу вам запропонувати каву.
– Буду вдячний, – ще раз усміхається він, така вже ця дівчинка усміхнена, що неможливо її не віддзеркалювати.
Віталій проходить у прозорий Тамарин кабінет, знімає плащ і всідається за дружинин стіл. Дивиться на годинник і думає про те, що ніколи не знаєш зранку, як може піти далі день, плануй його чи ні. Ось він збирався цілий день розгрібати справи на роботі, аж бачиш – вийшов прогулятися під іще синім небом, а тепер навіщось ноги принесли його в Тамарин кабінет. І чого він тут чекає? А вчора?
Вчора теж вийшло бозна-що – такого фіналу з Жанною він аж ніяк не планував.
Віталій тріпає головою, щоб знову відігнати дурні думки, і береться розглядати предмети на столі. Великого порядку там немає, і дорогий канцелярський набір із червоного дерева та шкіри терпить сусідство з пошкрябаним радянським металевим діркопробивачем та дешевою китайською лінійкою з кольорової прозорої пластмаси.
Між монітором і клавіатурою стоїть дерев’яна статуетка: на невеличкій овальній підставці – такса, яка напружено вдивляється вдалину, корпус її витягнутий вперед. Статуетка явно не нова, затерта, відполірована численними торканнями рук.
Віталій машинально бере песика, розглядає, крутить і раптом помічає на споді підставки напис. Віддаляє предмет від очей і напружує зір: «Рівень свободи визначається довжиною повідка».
Здивований і цією сентенцією, і самою наявністю собаки на робочому столі Тамари, Віталій крутить статуетку в руках. Дружина завжди була байдужа до домашніх тварин, вони ніколи не тримали вдома ніякої живності, хіба що в Женьки колись була пара папужок, і то недовго. Може, це чийсь подарунок чи взагалі не Тамарина річ? Віталій ставить таксу на місце і продовжує розглядати робоче місце жінки, з якою він прожив більше двадцяти років і, здавалося, знав про неї все. Але вдома – то одне, а на роботі вона чимало років на керівній посаді – виважена, відповідальна, організована…
Праворуч від монітора, на стосику брошур і паперів, лежить невеличка за розміром, але грубенька книжка в цупкій палітурці. Поміж її сторінок стирчить добрий десяток тоненьких білих закладочок. Віталій механічно тягнеться до неї, бере в руки, відкидається на кріслі і крутить книжку, роздивляючись обкладинку.
«Розсипані пазли. Збірка оповідань». Ім’я автора видається йому знайомим – «Лія Данапріс». Щось заворушилося в пам’яті, але відповідь не з’явилася. Він починає гортати сторінки. Книжка, мабуть, була кимось не раз читана, легко розкривається, особливо на тих сторінках, де рясніють закладки.
Очі Віталія машинально біжать по рядках, і раптом кров ударяє у скроні, йому ніби щось стискає груди, а в горлі перекриває
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра в паралельне читання», після закриття браузера.