Читати книгу - "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

Роза.

Я часто думаю о происхождении и природе молний. Считать ли шаровую молнию духом? Есть ли у неё тело? Те, кто видел её, утверждают, что она не переливается через край, не даёт течи. Тогда, может быть, она состоит из газа? Но газы, как правило, компенсируют свою невидимость запахом. Шаровая же молния ничем не пахнет, правда, и невидимой её не назовёшь, скорее прозрачной. Да, она определённо не твёрдая и не жидкая, но что-то не позволяет назвать её газообразной. Линейную молнию знают все, а вот шаровую — единицы. Таких людей ещё меньше, чем наблюдавших НЛО. Оказывается, метеорологам известна особая разновидность людей и дельфинов, которые чувствуют возникновение напряженного поля между землёй и тучами, предшествующего зарождению молнии. Линейный разряд, который мы видим в предгрозовом и грозовом небе, — это лишь обрывок гигантского провода, натянутого между небом и землёй. В редких случаях можно наблюдать распад молниевидного стержня на яркие горошины. У подобной молнии тоже есть название — четочная, но на самом деле она лишь вариант линейной.

По крупицам я собираю свидетельства людей, которым довелось нос к носу столкнуться с шаровой молнией. Кое-какие выводы позволю себе сделать. В среднем диаметр шаровой молнии — около тридцати сантиметров. Тепло она источает, но только в непосредственной близости. Цвет — переменчив, где-то между лимонным и апельсиновым. Движется неторопливо, так что слово «молниеносный» к ней не относится. Есть у неё любимая пора года: лето. Яркость — умеренная, вроде лампочки. Средняя продолжительность жизни — около минуты. Рождению предшествуют искры, язычки пламени, огненные мазки. Всё это перемешивается, схлёстывается, взбалтывается и внезапно обретает сферическую форму. Очевидцы отмечают особую чувствительность шаровой молнии в отношении рельефа: она может двигаться, аккуратно огибая замысловатые кровли, кроны деревьев, пожарные каланчи и водонапорные башни. Но, попав в помещение, шаровая молния словно срывается с цепи: парит, ныряет, взмывает. Так она празднует освобождение от гнёта Земли с её агрессивным электрополем. Но где бы она ни находилась, каждую секунду своего короткого существования шаровая молния живёт с полной отдачей, словно предчувствуя скорую гибель.

Линейная молния не так интересна. Она грубей, примитивней, можно сказать, мужественней. На её совести десятки тысяч убитых. Шаровая молния, хоть и редко, но тоже способна на убийство. Одной из её жертв, физику Георгу Вильгельму Рихману, я посвятил книгу. Г. В. Рихмана, «по природе лифляндца», в 1740 году избрали адъюнктом Петербургской академии наук, а годом позже профессором. Он исследовал теплообмен, магнетизм, упругие свойства воздуха, холодное свечение тел. Высказал гипотезу об одновременном сосуществовании в атмосфере Земли около двух тысяч гроз и ста молний. Г. В. Рихман жил на углу 5-й линии и Большого проспекта Васильевского острова в Санкт-Петербурге. Через собственноручно сделанные приборы и установки часто «приглашал в гости» молнию, с целью найти надёжные методы грозозащиты. В ходе экспериментов не раз подвергал себя и жену Анну риску. Во время грозы 26 июля 1753 года в сенях своего дома Рихман вплотную подошёл к электрометру, соединённому с молниеотводом на крыше. Внезапно от металлического шеста установки отделился светящийся шар и ударил учёного между глаз. Георг Вильгельм Рихман как подкошенный рухнул на деревянный сундук, стоящий за ним. По его телу прошла судорога, и он испустил дух. Академия наук пожаловала Анне 100 рублей на похороны мужа. Впоследствии в рукописях учёного была найдена записка, в которой говорилось, что сконструированную модель молниеотвода он посвящает Розальбе, своей первой любви. О жизни и смерти Розальбы никаких свидетельств не сохранилось.

Тарас ПРОХАСЬКО

ГОСПОДИ, ВІДВІДАЙ ВИНОГРАДНИК

Правдивий Боже, котрого Божим словом і Божою Мудрістю називаємо.

Творче світу, що Ти породив із любові для любові, яку лише сам розуміти здатен.

Дякую, тобі, Боже, за Твою посвяту і Твоє переживання, які Ти сам собі уділив, втілившись колись і назавжди у Синові своєму єдинородному.

З Тобою, Спасителю, я можу говорити, знаючи, що нічого більшого бажати собі не можу, бо ніщо інше не є ні мені, ні Тобі потрібним.

Ти, що любиш мої сумніви і темність, просвітли і прийми мене.

Бо тільки Тобі звіряюся, котрий знає незрівнянно більше про мене, ніж насмілюся і зумію про себе виповісти.

Дякую, Сотворителю, що існує — є, а є — існує. Що було — буде, а буде — було.

У захваті Твоєю передбачливістю, радісно переживаю свою тілесність, яка Тобі так мила.

Обмеженість моїх тілесних відчувань якнайкраще відповідає тому Твоєму намірові, світлом якого Ти мудро уділив мені, моїм здатностям перекладати велич Твоєї вселенської любові на зрозумілу мені мову Твого послання.

Не спинюся, Господи, у жазі розуміння Твоєї щедрості.

Не зраджу Тебе ніколи у прагненні усвідомлення того призначення, яке Ти мені так тихо заповів.

Любов Твою визбирую на кожному кроці, бо вона паде на мене.

Вдячністю до ласк Твоїх сподіваних і неочікуваних повниться тіло моє, за Твоєю подобою Тобою створене.

Тільки Ти знаєш, що у ніяку промовленість не вкладається те прожите, за що я дякую Тобі.

Як було би добре, якби Ти якось скористався з усіх моїх любовей, розділивши її одну серед тих, хто ще любові не зазнав, а прагне.

Із прірви своєї гордині, оживлений, однак, Тобою, насмілюся відмовлятися від частини Твоїх щедрот.

Прошу, Боже Отців наших, торкнутися милосердям своєї любові усіх тих, хто не хоче у своєму вільному виборі її запізнати.

І, а, але, бо… нехай буде воля Твоя, а не моя. Мені ж залиш свободу любити. Амінь.

Наталка СНЯДАНКО

ЧЕРСТВЕ ПЕЧИВО

Найкращою подругою Надії Петрівни була Анна Степанівна.

— Надєнька, ти не представляєш, шо він знову затіяв, — вигукувала Анна Степанівна, театрально закочувала очі і шумно ввалювалася до помешкання у своїй каракулевій шубі.

«Він» був колишнім чоловіком її доньки, одруження і розлучення якої, судячи з розповідей Анни Степанівни, було значно більше ініціативою мами, ніж доньки, мовчазного створіння з велетенськими переляканими очима, не здатного ні кроку зробити без поради і напучування. Анна Степанівна працювала вихователькою в дитсадочку і застосовувала до тридцятилітньої доньки та обох її дітей ті ж методи дресури, що і для вихованців з молодшої групи. Так само вона спілкувалася і з усіма своїми законними чоловіками числом три, тому тепер, на порозі пенсійного віку, залишилася без чоловіків, зате з каракулевою шубою і кількома приватизованими квартирами. Одну з них наполегливо, хоча і безуспішно, намагався