Читати книгу - "На запах м’яса"

Майка підвелася з кушетки, ступила крок до дверей.

— А ви… Ваша думка! Ви ж не тільки… по біопсії орієнтуєтеся. Ви ж… розумієтеся на тому.

Лікарка відсунула стілець, узяла Майку під руку.

— Ходімо, я вас проведу…

Вела до дверей, спокійним тихим голосом розпитувала: коли в гінеколога востаннє була, чи не втратила вагу останнім часом, чи піднімала важке, чи були стреси, як харчувалася… Майка відповідала на автоматі. І важке піднімала. І схудла — а як не схуднути: крутиться цілодобово, виспатися нема коли. Гінеколог у студентській лікарні на початку навчального року Майку дивився два місяці тому — ніяких проблем. Не могло ж воно так швидко виникнути…

— Скажіть! Що ви думаєте?

— На саркому матки схоже. Вона досить швидко… Але може бути й банальна міома. — Лікарка власноруч розчахнула перед Майкою двері на вулицю. — На все добре. Ви ж… Завтра ж… На обстеження…

— Потім до вас?..

— Ні, ні… Я там вам усе написала… До міської онкологічної… На Верховинній… Ви ж киянка? Тоді — до них…

Задуха… Чому люди тремтять, піднімають комірці, обгортають шиї шаликами, заляпуються мокрим снігом, штовхаються біля маршруток?.. Задуха страшна — дихати нічим. Майка стікає потом, ноги несуть — куди?.. Світ навколо — німий, нічого не чує. Майка насторожено прислухається до відчуттів у животі. Болить? Болить… Так сильно болить, кричати хочеться.

Зупиняється посеред вулиці, шарудить у кишенях: де мобільний? Заклопотаний перехожий наштовхується на Майку, буркотить вибачення, біжить собі далі. Майка озирається йому вслід, наче той перехожий точно знає, чи жити їй. Не хоче зізнаватися? Тікає?..

— Де мобільний?..

Нерухома дівчина посеред гамірного тротуару дратує люд.

— Ну, що ви завмерли, пані?! — кидає літній чоловік із професорською борідкою, оминає Майку, вступає в калюжу.

— Пішов у дупу… — несподівано люто кидає Майка йому вслід.

Літній чоловік зупиняється:

— Така молода… І така чорнорота…

— Забирайтеся…

Чоловік губиться, задкує, бубонить під ніс щось морально витримане.

Майка врешті знаходить мобільний.

— Мамо!

— Господи, доню, ну не зараз! — шепоче в трубку мати. — Ми в театрі…

— У якому?

— Франка…

Майка відрубає зв’язок, виходить на проїжджу частину, махає рукою так відчайдушно, аж сльози навертаються: ну, хоч хтось… Зупиніться, згляньтеся…

— Куди? — з чистенького «опеля» визирає молодий водій.

— До театру Франка.

— Вісімдесят…

А пофіг! За двадцять хвилин Майка вже проривається до театрального фойє.

— Вистава коли закінчується? — тьмяно питає літню жінку біля входу.

— За десять хвилин.

Майка не дякує. Виходить на вулицю. Задуха… Розстібає куртку, стоїть у калюжі біля входу, дивиться на годинник і не витримує, знову набирає маму.

— Майє, це неподобство! Я ж казала…

— Вийди! Я біля входу!

— Якого? — роздратовано шепоче мама.

— Театрального!

— Що сталося?

— У мене рак!

Першим виповзає Луцик. Кахикає в кулак сердито, дивиться на Майку з підозрою: «Щось ти, дівко, крутиш». За дідом вибігає мама.

— Донечко… — Простягає до Майки руки.

— Мамо! Мені страшно! — Майка припадає до мами, сльози котяться, коліна тремтять.

— Так, дівчата! — встряє Луцик. — Годі увагу привертати. Не на сцені. Додому поїхали. Там поговоримо.

…У крихітному однокімнатному барлогу на Харківському сидять рядком мама і Луцик, слухають Майчин рваний крик зі сльозьми впереміш.

— Так! — Луцик підводиться, розправляє спину. — Ну, що я тобі скажу… Аби я всіх лікарів слухав, давно б копита відкинув.

— Ви не розчули? Ось УЗД! Лікар написав — новоутворення! — кричить Майка, сама впивається поглядом у чорний знімок: де та біда?

— Розберемося! Куди вони тебе направили? До міської? До обласної поїдеш! У мене там знайомі.

— Не поїду! Лікарка сказала — спочатку біопсію зробити. Щоби з нею до онколога. Шістсот гривень треба.

— Нащо? — обурюється Луцик.

— На біопсію… Ось! Лікарка адресу приватної клініки дала.

— А ти їх слухай більше! Їм аби гроші висмоктувати. Ганятимуть по колу, — сердиться Луцик. — Кажу ж — до обласної поїдеш! Безкоштовно там усе зроблять — і біопсію, і МРТ, і все, що треба! Домовлюся! Покладуть у стаціонар, обстежать… Усе буде добре! Молода ще… помирати!

Майка розгублено дивиться на маму. Мама мовчить — зціпила долоні, заклякла, зблідла.

— Мамо…

— Я з тобою завтра поїду, — Мама забуває виглядати оптимістично, очі вологі. — А нині… у нас лишайся. Правда ж, Григорію Івановичу?

Луцик зітхає, киває роздратовано: а куди ж хвости подіти? Усі наші…

На тісну кухоньку мама перетягує з кімнати вузеньке крісло, розкладає його для Майки — сидить поряд, гладить доню по руці — усе добре…

— З тобою посиджу, поспи…

— Мамо… А раптом запізно?

— Не може того бути. Ти ж чула? Григорій Іванович сказав: у нього знайомі в тій лікарні… І платити не треба… Ти спи. Щоби ми завтра із самого рання…

Не вийшло! Ні зрання, ані пізніше. Майка збожеволіла від страхів — скрутилася на кріслі, притискала руки до живота.

— Не можу встати! Боюся… Болить!

— До вчора бігала — нічого не боліло?! А за день враз помираєш? — Луцик не церемонився. — То істерика, а не рак! Ану! Узяла себе в руки і вперед!

— Не можу…

Луцик плюнув, попхався до свого міністерства, наказав перед тим Надюсі привести Майку до тями, бо… двічі потрібних людей не турбуватиме! Це ж ганьба: він за Майку проситиме, а вона не прийде!

Мама сльозами вмилася, поки вмовила доньку на ноги зіп’ятися і вже робити щось. Надвечір, коли ранні листопадові сутінки вкрили місто сірим, Майка врешті сіла на кріслі.

— До гуртожитку поїду, — прошепотіла тьмяно. — Речі зберу… Для лікарні. Переночую. Завтра зранку на роботу зайду… Попереджу…

— З тобою поїхати? — обережно спитала мама.

— Не треба. Ти мене завтра… біля лікарні чекай. Де вона, та лікарня?

— Зараз гляну. Григорій Іванович адресу записав… — Мама знайшла клаптик паперу. — Багговутівська, один. Обласний онкологічний диспансер. Знайдеш?

Так — кивнула.

— Аборт зробила? — Руслана увійшла до гуртожитської кімнати, побачила тьмяну Майку на ліжку, злякалася, кинула сумку, присіла поряд. — Гілочко… Ну… Усе позаду. Тримайся. А я