Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

Низенький чоловічок у білій сорочці й коричневому комбінезоні з рожевою хустинкою на шиї стояв під деревом біля ґанку і робив самокрутки.

— Моє шанування, – кажу я. – Чи може такий собі чужинець сподіватися на вашу гостинність, дістати притулок, якусь поживу, а то й роботу?

— О, заходьте, – відповідає цей тип дуже люб'язно. – Сідайте, будьте ласкаві, на табурет. Я й не чув, як ви під'їхали.

— А я ще не під'їхав, – кажу. – Я поки що підійшов. Не хочу завдавати вам клопоту, але чи не роздобуду я у вас кілька галонів води?

— Ви таки добряче припорошилися, – каже він, – але наші купальні пристрої…

— Я хочу напитися, – кажу. – На ту куряву, що зверху, не варто звертати увагу.

Коротун налив мені коряк води з червоного глечика, що висів на бантині, й питає:

— То ви шукаєте роботи?

— Тимчасово, – кажу я. – Тут, здається, спокійний куточок?

— Дуже спокійний, – відповідає він. – Мені казали, що іноді тут цілими тижнями не побачиш жодної живої душі. Сам я тут лише місяць. Це ранчо я купив у одного старожила, що вирішив податися далі на Захід.

— Мені це якраз підходить, – кажу я. – Спокій і самотність часом корисні для людини. А ще мені потрібна робота. Я можу бути барменом, махлювати з копальнями, читати лекції, випускати акції, трохи боксую в середній вазі і граю на роялі.

— А доводилось вам ходити коло овець? – питає коротун.

— Ходити? – здивувався я.

— Тобто чабанувати… пасти отару, – пояснює він. – Ну, стерегти отару.

— О, – кажу, – розумію. Ви маєте на увазі ганятися за ними й гавкати на них, як вівчарка? А що, діло нехитре. Чесно кажучи, я зроду не чабанував, але часто бачив з вікна поїзда, як вівці жують траву, вони наче не дуже люті.

— Мені потрібен чабан, – каже цей овечий фермер. – На мексіканців не можна покластися. У мене дві отари. Можете хоч завтра вранці вигнати на пасовисько моє стадо баранів – їх усього вісімсот. Платня – дванадцять доларів на місяць, харчі мої. Житимете в наметі там же, на пасовиську, біля овець. їжу готуватимете собі самі, а дрова й воду вам привозитимуть. Робота не важка.

— Згода, – кажу. – Я стаю до цієї роботи, навіть якщо доведеться прикрасити голову вінком, опиратися на костур, носити халамиду і грати на сопілці, як роблять пастухи на малюнках.

Наступного ранку коротун допомагає мені вигнати баранів з кошари й приставити їх миль за дві в прерію, де вони починають скубти траву на схилі невеликого пагорба. На прощання господар ранчо дає мені безліч напучень: мовляв, ні в якому разі не допускати, щоб окремі барани чи групки їх відбивалися від цієї отари, а опівдні гнати всіх на водопій.

— Увечері я привезу бричкою ваш намет, усе спорядження й провізію, – каже він.

— Шикарно, – кажу я. – Основне, прихопіть провізію. Та не забудьте й про спорядження. І неодмінно привезіть намет. Якщо мене пам'ять не зраджує, ваше прізвище Золлікоффер?

— Мене звуть, – каже він, – Генрі Огден.

— Чудово, містере Огден, – кажу я. – А мене – містер Персіваль Сент-Клер.

П'ять днів я чабанував на ранчо Чіквіто, а тоді відчув, що серце моє обростає вовною. Наближення до природи мало не наблизило мого кінця. Я був самотніший, ніж коза Робінзона Крузо. На своєму віку я бачив немало значно цікавіших співрозмовників, ніж оті барани. Щовечора одне й те саме: зажену отару до обори, потім спечу собі кукурудзяного коржа, засмажу баранини, зварю кави, ляжу в наметі завбільшки як серветка і слухаю, як навколо виють койоти і плачуть сплюшки.

На п'ятий вечір, зачинивши на ніч моїх дорогоцінних, але некомпанійських мериносів, я пішов до будинку, відчинив двері й ступив на поріг.

— Містере Огден, – кажу, – ми з вами повинні якось спілкуватись. Я нічого не маю проти овець, вони звеселяють ландшафт і дають бавовну для восьмидоларових чоловічих костюмів, але от коли йдеться про те, щоб поговорити за столом чи посидіти біля коминка, то з ними можна вмерти від нудьги, як на вишуканому файвоклокськуму прийомі. Якщо у вас є колода карт, чи дошка для гри в тріктрак, або літературне лото, тягніть усе сюди – й почнемо інтелігентне заняття, бо мені аж руки сверблять до якоїсь мозкової роботи, хоча б навіть вибити комусь мозок із голови.

Цей Генрі Огден був фермер особливого гатунку. Він носив персні, великий золотий годинник і старанно пов'язував краватку. Пика нахабна, окуляри на носі аж виблискували. Колись у Маскогі я бачив, як вішали злочинця за вбивство шістьох чоловік, так ото мій господар був точна його копія. А ще я знав священика в Арканзасі, про якого можна було подумати, що то його рідний брат. Та мені було начхати. Я прагнув будь-якої компанії, мене влаштовував будь-хто – праведний святий чи пропащий грішник, аби тільки не баран і не вівця.

— Очевидно, Сент-Клер, – відповідає Огден, відклавши вбік книжку, – з незвички вам здалося там трохи сумно. Моє життя, відверто кажучи, теж минає одноманітно. А ви добре зачинили овець в оборі? Вони не розбіжаться?

— Їх зачинено так само міцно, як роти присяжних під час судового процесу у справі вбивства мільйонера, – кажу. – І я вернусь до них раніше, ніж їм буде потрібна нянька.

Огден видобуває звідкілясь колоду карт, і ми ріжемось у казино. Після п'яти днів і ночей, проведених на овечому тирлі, я відчув себе ніби на вечірньому Бродвеї. Коли мені траплялася велика карта, я так хвилювався, наче заробив мільйон на біржі. А коли Генрі Огден попустив віжки й розповів анекдот про даму в спальному вагоні, я сміявся добрих п'ять хвилин.

Як видно, все в житті відносне. Чоловік може стільки набачитися всякої всячини, що потім навіть полінується глянути, як горить тримільйонний особняк, чи як зустрічають Джо Вебера, або як синіє Адріатичне море. Але хай він трохи попасе овець, і він рватиме кишки зо сміху, почувши «Погребний дзвін звістує тлін», і матиме втіху, граючи в карти з дамами.

Незабаром Огден дістає сулію бурбонського, і про овець уже ніхто не згадує.

— Ви не пам'ятаєте, з місяць тому в газетах писали, –