Читати книгу - "Останній заколот"

— Не гайте часу, — перервав його Грунтенко. — Давай, Микито, ти й ще п’ятеро хлопців, не прогавте голову, та, дивіться, без галасу.

Хлопці підсадили Семена Калістратовича на коня за Микитою, і старий вивів їх на темну кривулясту вулицю. Тут спішилися і обережно оточили хатину під гонтом — стояла вона посеред доглянутого садочка, й вікна тьмяно виблискували під місячним світлом.

Семен Калістратович навшпиньках ступив кілька кроків від бузкових кущів до ганку, поторгав двері, озирнувся на Чмеля й показав, що замкнуто. Микита наздогнав його, прошепотів:

— Якось би піддурити його… Напевно, має гвинта чи нагана — живим не дасться.

— Спробуємо… — Семен Калістратович наказав Чмелеві й ще одному хлопцеві притулитися біля дверей, сам постукав пучками у вікно, почекав трохи, постукав ще раз і, побачивши, як гойднулася фіранка, запитав:

— Це ти, Петре Власовичу?

— Що треба?

— Це я, Соловко Семен Калістратович. Вийди-но, голово, на хвилю.

— Для чого? Сплю я, приходь завтра.

— Нагальна справа, голово, термінове повідомлення з губернії і просили прийти на пошту.

— А чому поштар сам до мене не прискочив?

Семен Калістратович затнувся на якусь мить, проте одразу знайшовся:

— Підвернув ногу Захарко, отак на рівному йшов і підвернув. То попросив мене, бо я повз пошту від кума вертався, до тебе, Власовичу, добігти.

— Які можуть бути повідомлення вночі? Телеграфу ще не маємо…

— Моє діло, Власовичу, теляче, — ображено мовив Семен Калістратович, — передав і йди далі. Самі з вашими губерніями розбирайтеся. А я так зрозумів: чоловік тебе на пошті з Житомира чекає, з губвиконкому, здається. Може, й неправильно я міркую, то вибач, голово, час пізній, і я додому… — Він повернувся і зробив крок від хати, та голова затримав його.

— Хтось з губернії… — Пробуркотів невдоволено, але, видно, повірив. — Швендяють ночами, людям спати не дають. Чекай, я зараз…

Семен Калістратович зупинився, напружився у чеканні, застиг, наче скам’янів. Озирнувся лише до дверей, аби побачити, як братимуть ненависного Бриля.

Голова й справді нічого не запідозрив, бо вийшов безтурботно, підставивши спину Чмелеві. Микита не міг не скористатися з цього, спритно вдарив руків’ям нагана в потилицю, голова захитався, а другий козак навалився. Удвох з Микитою вони зв’язали Брилеві руки й кинули на землю.

Семен Калістратович схилився над головою, побачив у тьмяному місячному сяйві, як той розплющив очі, отямившись. Мало не розчулено попестив Бриля по погано виголеній щоці, мовив ласкаво:

— З побаченням вас, Петре Власовичу, зачекалися вас добрі люди, погомоніти треба.

Голова роззирнувся довкруж, одразу збагнув усе, спохмурнів і прохрипів:

— Вклепався, як хлопчисько… А знав, що ти контра. Знав і вклепався, от що обидно!

— Ти тепер, голово, слова образливі забудь, — благодушно порадив Семен Калістратович. — Бо я й розлютитися можу, а залежиш ти, Петре Власовичу, тепер від мене, й маю право тебе стріляти чи милувати.

— Стрілятимеш, — упевнено сказав Бриль. — Це ми з вашим братом, куркульнею, панькалися, а ти не помилуєш.

— Все може статися, — невизначено мовив Семен Калістратович і звелів козакам: — Давай, хлопці, ведіть його на майдан, а ти, Микито, гайда зі мною, пошуруємо трохи. Тут ще один гад, небезпечний, Попелюхом зветься, то, може, і ного вдасться злапати…

— Сам ти гад повзучий, — з ненавистю витиснув з себе голова. — Шкода, відігрався ти, але ненадовго. Ну, наскочили на селище, грабуватимете, постріляєте нас, побешкетуєте, а потім що? Знову до лісу, по хуторах ховатиметесь… А замість нас нові люди прийдуть, вони розберуться, від них не сховаєшся…

Семен Калістратович мимоволі озирнувся, наче отой новий червоний голова уже стояв за спиною, тривожно позорив очима по тьмяних вікнах будинку й позадкував до саду. Справді, аби ніхто не дізнався, що саме він привів козаків до Бриля. Головиха, здається, спить, нічого не почула, й треба зникати. Сковзнув попід яблунями до хвіртки, дочекався, поки хлопці вивели голову з подвір’я, хотів умегелити кулаком у спину, та все ж чомусь утримався, лише наказав:

— Пильнуйте, хлопці, його, бо сильне, стерво, й дуже небезпечне!

— Ти мене й зв’язаного боїшся, — метнув на нього погляд голова. — І мертвого боятимешся, бо я тебе й з того світу дістану! — Повернувся і поплуганився серединою вулиці.

Семен Калістратович тільки плюнув йому вслід, подумавши злостиво:

“Давай, вихваляйся, з того світу ще ніхто не вертався, навіть звістки не подавав, а з новим головою якось упораємось, гіршою за тебе у Краснопіллі не буде…”

Ця думка заспокоїла й потішила Семена Калістратовича — мовив Чмелеві:

— Тут за місточком друга хата ліворуч. Активіст їхній мешкає, і вредний — Іван Попелюх. Ти, Микито, сам його візьми і веди на площу. Бо мені й справді негоже з вами показуватись — люди побачать і донесуть. Ви завтра за сто верстов будете, шукай вітра в полі, а мені у Краснопіллі лишатися…

— А ви, бачу, перестрашились… — Не втримався від єхидної посмішки Чміль.

— Не перестрашений я, хлопче, а обережний. І навчений життям. Поживеш з моє!..

Микита лише зневажливо гмикнув і подався до місточка ловити якогось Попелюха: й то діло, сказано — червоний активіст, а з червоними у Чмеля була одна розмова — куля в серце з гвинта чи нагана. Добре пам’ятає, як тікав через болото від котовців, мало не втонув, потім усе ж напоровся на засідку, поклав двох, проте й його дістала куля… Слава богу, пробило тільки плече, вдалося заплутати сліди в лісі, а потім відлежатися в знайомого на хуторі. Хіба таке прощають?

На майдані перед церквою отаман звелів розкласти велике вогнище. Хлопці притягли дров з попової садиби — батюшка не заперечував, навпаки, благословив заради богоугодної справи. Дістали десь кілька лавок та стільців, отаман з Грунтенком розташувалися поблизу вогнища, дивилися, як зганяють козаки людей на площу. Тепер не крилися — розтеклися по вулицях із стріляниною та галасом, відчули себе справжніми господарями.

До освітленого вогнищем кола штовхнули Бриля і ще кількох активістів. Длугопольський зміряв голову затяжним поглядом, лишився задоволений і наказав:

— Розв’яжіть йому руки й подайте стілець. Сідай голово, в ногах правди нема, та й розмова в нас передбачається не така вже й коротка.

— Розмова? — здивувався голова, розминаючи набряклі руки. — Виходить, погомонимо по-дружньому?

— От цього гарантувати не можу. Судити будемо тебе, голово, при народі судитимемо, аби всі дізналися про твої злочини.

— Маєте суд? — щиро здивувався Бриль. — І за якими ж законами судитимете?

— Вільна Україна тебе судитиме, — не без пафосу заявив отаман. — І закони наші суворі, але справедливі.

— Судді ж хто?

— Судитиме тебе військовий трибунал, голово.