Читати книгу - "Людолови Том 1"

Він урочисто поклав руку на голівку тремтячого хлопчика й прошепотів молитву.

— Тільки допоможіть мені, отче, — благав Михайлик, коли вони рушили далі. — Я боюся сказати матері. Хай це буде потім, коли я буду дорослий. А головне — влаштуйте, щоб я вчився в єзуїтському колегіумі. Вони вас послухають, тому що жити дома і щохвилини брехати… Ні, справді я цього не витримаю.

— Допоможу, влаштую, любий мій хлопчику, — пригорнув його до себе Алоїзій, хоча гримаса незадоволення пробігла його обличчям.

Знов затримки. Знов морока. А свята конгрегація вимагає, щоб він якнайшвидше перейшов до іншої родини і там розпочав таку саму справу. Лозки багаті, і навернення їх єдиного сина рано чи пізно принесе свою користь; але Немиричі багатіші і гра принадніша. Проте кинути незакінчену справу ніяк не можна. Доведеться щось вигадати.

Провівши хлопчика додому, отець Алоїзій пестливо поцілував його і прошепотів йому на прощання: «Тепер ти вже напевно гратимеш Кіра», швидко пішов до бернардинського монастиря, а хлопчик тихо прокрався до себе і почав роздягатися, не засвічуючи вогню.

На ранок був день його народження. І тоді вибухла їх перша сутичка з матір'ю. Галшка не знала, що справа зайшла так далеко, і замість серйозної розмови покарала Михайлика. Але, залишившись на самоті, замислилася. Так, безперечно, Алоїзій винний у всьому. Треба негайно замінити його на іншого викладача. Два тижні тому вона говорила з Плетенецьким, той обіцяв викликати досвідченого вихователя, але про нього нічого не чути.

Заплакану й схвильовану застав її Сагайдачний. І тому що душевна рана її надто боліла, пані Галшка з перших слів заговорила про сина.

— Розумію вас і щиро співчуваю вам, — відповів Сагайдачний на її заплутане й нервове оповідання. — Але гадаю, що ми з Киром Єлисеєм незабаром знайдемо для Михайлика кращого вихователя. Даю вам слово честі.

Пані Галшка зраділа, а з її цікавих запитань Сагайдачний зрозумів, що грунт для серйозної розмови був слушний, і одразу перейшов до своєї мети.

— Чи не помітили ви, пані маршалкова, — заговорив він, сідаючи коло Галшки в глибокому кріслі, - що в усіх вчинках єзуїтів є певний план і система?

— Ні, - нерозуміюче глянула на нього Галшка. — Тобто я знаю, що вони нам завжди шкодять, але я не бачу, на що натякає пан гетьман.

— А я якось узяв карту Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, — вів далі Сагайдачний, — і мене надзвичайно вразила одна нібито й дрібниця. Якщо єзуїти десь з'явилися одного року, можна бути певним, що за рік вони з'являться миль на десять-п'ятнадцять на схід від попереднього року. Це нібито лишай або філоксера на виноградниках. Ні, це навіть страшніше: це справжня чума й холера. Вони відбирають у нас п'ядь за п'яддю, але через те, що старі люди погано піддаються на їх проповіді, вони взялися до дітей і, головне, до дітей багатих шляхтичів і міщан, не кажучи про магнатів. Я гадаю, що цей вплив на молодь страшніший за смерть, бо батьки й діти починають говорити різними мовами, і буде день, коли вони здіймуть один на одного зброю.

— Але що ж робити? Сплеснула Галшка руками. — Це ж жах, справжній жах!

— Так, пані маршалкова, це жах. Але слізьми тут лихові не зарадити. Я — козак, звик зустрічати небезпеку з шаблею в руках, і знаю, що шлях у нас один: треба боротися.

— Хіба ж тут шаблі допоможуть!.. — гірко всміхнулася Галшка. — Шабля проти шаблі, куля проти кулі це я розумію. Але це ж така отрута, така пошесть, ніби все повітря виповнене нею.

— Ні, пані маршалкова, це не пошесть: це — книжки, це — проповіді, це — школа, де вони калічать наших дітей. Тому треба боротися з ними їх зброєю. І тоді хай буду я тричі лях, коли ми не переможемо.

Галшка здивовано дивилася на Сагайдачного. Очі його блищали і важкий погляд був повний такої рішучості, що важко було не повірити. Ця людина ні разу за все своє життя не програла бою. Невже й тут перемога буде на його боці і він врятує Михайлика?!-

А Сагайдачний підвівся з місця, довго ходив з кутка в куток і зненацька зупинився перед нею:

— Знаєте, що врятує вашого Михайлика? Школа!

Галшка мовчки запитливо дивилася на гетьмана.

— Так, школа, — повторив він. — І школа, де б він і жив, бо дома, сам серед дорослих, на самоті з своїми думками, він засумує, захиріє або зіб'ється з путі й загине.

Галшка спалахнула. Як то? Невже і Сагайдачний теж саме?

— Ніколи! — відрубала вона енергійно. — Нашої школи тут нема, а віддати його єзуїтам… Ні, тисячу разів ні! Краще бачити його в домовині.

Сагайдачний весело зареготав.

— Невже пані маршалкова має мене за прихильника єзуїтів? — жартівливо спитав він. — Спасибі за шану!

— Але я не розумію, про яку школу ви кажете? — зніяковіла Галшка. — Школі князя Острозького — три чисниці до смерті, а інші школи такі, що про них не варто й говорити.

Сагайдачний помовчав хвилинку, вдивляючись у пані Лозкову, і раптом відповів:

— За два місяці в Києві буде наша школа, але з умовою, що ви мені допоможете в цьому. І тоді вашого Михайлика врятовано.

— Боже мій, — зітхнула Галшка, — коли б це було справді здійсненне! Я прийшла б пішки на Січ дякувати вам за допомогу. Все, що в силах моїх… Бо для Михайлика мені нічого не шкода.

— Ну, та ось, пані маршалкова, — сів Сагайдачний перед нею. — Поговорімо про діло. Чом у нас досі немає освіти?

Галшка мовчала.

— Тому, — відповів він за неї, - що досі це була справа приватних осіб. Забажалося князеві Острозькому утворити школу — він її утворив. Забажають його сини, перейшовши до католицтва, закрити цю школу — прошу! Що й правда, шануючи батькову пам'ять, вони цього не зробили, але за майбутнє важко ручатися, і взагалі — не можна залежати від примх окремої родини або особи. Краще утворити школу при братстві, як у Львові, в JIyцьку та по інших містах.

— Так, але братські школи конають, — вкинула Галшка, пригадавши слова Плетенецького.

— У Львові — так, але в Києві справа піде трохи інакше. Треба влаштувати братство, і тоді до нього запишуться тисячі. Запишусь і я з усім військом Запорозьким, — а сорок п'ять тисяч загартованого в боях війська — це вже чимала сила. По-друге, запишуться до нього цехи, магістрати, шляхта, i я гадаю, — чемно вклонився він, — що пані Галшка Гулевичівна з дружиною будуть серед перших наших братчиків.

— Боже мій, та