Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

стримуваного бажання, він подався до закладу Катаріно. Там він знайшов лагідну й дешеву жінку з обвислими грудьми, котра на якийсь час утихомирила його нутро.

Тоді він спробував застосувати до Амаранти тактику вдаваної зневаги. Проходячи повз неї ґалереєю, де вона навдивовижу вправно шила на швацькій машинці, він не озивався до дівчини жодним словом. Амаранті ніби спав з плечей тягар, і враз, сама не зрозумівши чому, вона знову стала думати про полковника Герінельдо Маркеса, з тугою згадувати вечірні партії в шашки, і їй навіть захотілося побачити полковника в своїй спальні. Ауреліано Хосе і не уявляв собі, як багато він утратив через свою помилкову тактику; раз уночі, неспроможний грати далі роль байдужого, він знову прийшов до її кімнати, однак Амаранта відмовила йому з несхитною рішучістю й назавжди взяла двері спальні на засув.

Через кілька місяців після повернення Ауреліано Хосе до будинку завітала пишнотіла, з ясминовим ароматом жінка з хлопчиком років п'яти. Жінка заявила, що це син полковника Ауреліано Буендіа, і вона хотіла б, щоб Урсула охрестила його. Ніхто не взяв під сумнів походження цієї безіменної дитини: хлопчик був достоту такий, як і полковник у ті часи, коли його водили дивитися на лід. Жінка розповіла, що хлопчик народився з розплющеними очима й зверхньо поглядав на присутніх, розповіла також, що її лякає його манера пильно, не кліпаючи, дивитися на речі. «Викапаний батько, — зауважила Урсула. — Бракує тільки одного: щоб від його погляду стільці рухались самі по собі». Хлопчика охрестили іменем Ауреліано й дали прізвище матері: за законом він не мав права носити батькове прізвище, доки останній не визнає його своєю дитиною. Хрещеним батьком був генерал Монкада. Амаранта настійливо просила, щоб дитину залишили їй на виховання, але мати не погодилась.

Досі Урсула не знала про звичай посилати дівчат до спалень славетних вояків, як ото підпускають курей до породистих півнів, і тільки цього року впевнилася, що такий звичай існує: іще дев'ятеро синів полковника Ауреліано Буендіа було приведено до її будинку для хрещення. Старшому з усіх, дивному темноволосому хлопчикові з зеленими очима, який нічим не був схожий на батькову рідню, минуло вже десять років. Приводили дітей різного віку, різної зовнішності, але завжди це були хлопчики, і всі вони мали такий самотній вигляд, що не виникало жодного сумніву, хто їхній батько. З-поміж усіх Урсула запам'ятала лише двох. Один, надто великий як на свій вік, хлопчисько перетворив на купу скалок квіткові вази та кілька тарілок — його руки ніби мали властивість трощити на друзки все, до чого доторкалися. Другий був білявий, з материними сірувато-синіми очима й довгим кучерявим, як у дівчинки, волоссям. Він зайшов у будинок, мов до себе додому, ніби тут і виріс, підійшов прямо до скрині в Урсулиній спальні й зажадав: «Хочу заводну балерину». Урсула аж перелякалася. Розчинила скриню, порилася серед пошарпаних, запорошених речей часів Мелькіадеса й знайшла загорнуту в пару старих панчіх балерину — її колись приніс П'єтро Креспі, й про неї давно забули. Не минуло й дванадцяти років, як усі сини, що їх полковник Ауреліано Буендіа розкидав по тих краях, куди його заводила війна, дістали ім'я Ауреліано і прізвища своїх матерів — усього синів було сімнадцять. Перший час Урсула насипала їм повні кишені грошей, а Амаранта намагалася залишити хлопчиків при собі. Але згодом стали обмежуватись якимсь подарунком і роллю хрещених матерів. «Ми виконуємо наш обов'язок, хрестячи їх, — казала Урсула, записуючи в особливу книжечку прізвище й адресу нової матері, дату й місце народження дитини. — Бухгалтерія Ауреліано повинна бути в цілковитому порядку, бо ж йому доведеться вирішувати їхню долю, коли він повернеться». Якось за обідом, обговорюючи з генералом Монкадою ту бентежну плодючість, Урсула висловила бажання, щоб полковник Ауреліано Буендіа все ж колись вернувся й зібрав усіх своїх синів під одним дахом.

— Не турбуйтеся, кумо, — загадково відповів генерал Монкада. — Він повернеться швидше, ніж ви думаєте.

Генерал Монкада знав, але не захотів розкривати за обідом те, що полковник Ауреліано Буендіа уже прямує на батьківщину, щоб очолити найдовше, найрішучіше і найкривавіше повстання з усіх піднятих ним доти.

Становище знову стало таким самим напруженим, як і в місяці перед першою війною. Півнячі бої, що їх натхненником був сам алькальд, скасували. Начальник ґарнізону, капітан Акілес Рікардо, фактично перебрав на себе функції цивільної влади. Ліберали оголосили його провокатором. «Ось-ось станеться щось жахливе, — казала Урсула Ауреліано Хосе. — Не виходь на вулицю після шостої години вечора». Та марні були її благання. Ауреліано Хосе, — як колись Аркадіо, — перестав належати їй. Здавалося, повернення додому, можливість існувати без щоденних турбот і праці пробудили в ньому потяг до плотських насолод та лінощів, що було властиве і його дядькові, Хосе Аркадіо. Пристрасть Ауреліано Хосе до Амаранти згасла, не залишивши по собі й сліду. Він ніби плив собі за течією: грав у більярд, шукав порятунку від своєї самотності у випадкових жінок, нишпорив по сховках, де Урсула зберігала свої заощадження. І зрештою став заходити додому, тільки щоб перевдягтися. «Усі вони однакові, — скаржилась Урсула. — Спершу ростуть спокійно, слухняні, серйозні, здається, й мухи не скривдять, та щойно засіялась борода — відразу їх на гріх тягне». На відміну від Аркадіо, який так і не дізнався правди про своє походження, Ауреліано Хосе розвідав, що він син Пілар Тернери; вона навіть почепила йому гамак у своєму будинку — для сієсти. Вони були не просто мати й син, а товариші по самотності. Пілар Тернера вже згубила останні залишки надії. Її сміх зробився низьким, як звуки орґана, груди обвисли від випадкових нелюбих пестощів, живіт і стегна спіткала неминуча для жінки, що належала багатьом доля, але серце їй старілося без гіркоти. Гладка й метушлива, ніби фаворитка, що втрапила в немилість, вона відмовилася від ворожби на картах, яка вселяла безплідні надії, і знайшла тиху заводь, утішаючись чужим коханням. Будинок, де Ауреліано Хосе проводив сієсту, правив за місце для зустрічей сусідських дівчат із їхніми випадковими коханцями. «Можна до тебе, Пілар?» — запитували вони, уже зайшовши досередини. «Звичайно», — відповідала жінка. А якщо при цьому був присутній іще хтось, пояснювала:

— Коли я знаю, що людям добре в ліжку, то й мені добре.

Вона ніколи не брала грошей за послуги. Ніколи не відмовляла в проханнях, як ніколи не відмовляла незліченним чоловікам, котрі домагалися її любощів аж