Читати книгу - "Вечори на хуторі біля Диканьки"

йому в обличчя. І ввижається панові Данилові (тут він став мацати себе за вуси, чи не спить), що вже не небо у світлиці, а його власна опочивальня; висять на стіні його татарські й турецькі шаблі; біля стін полиці, на полицях домашній посуд і начиння; на столі хліб і сіль; висить колиска… та замість образів визирають страшні обличчя; на лежанці… та густий туман вкрив усе, і стало знову темно, і знову з дивним дзвоном освітилася вся світлиця рожевим світлом, і знову стоїть чаклун нерухомо в дивній чалмі своїй. Звуки стали гучніші й густіші, тонке рожеве світло яснішало, і щось біле, неначе хмара, плавало посеред хати; і ввижається панові Данилові, що хмара та не хмара, що то стоїть жінка; тільки з чого вона: з повітря, чи що, виткана? Чому ж вона стоїть і землі не торкається, і не спирається ні на що, і крізь неї просвічує рожеве світло, і миготять на стіні знаки. От вона якось поворухнула прозорою головою своєю: тихо світяться її блідо-голубі очі; волосся в'ється і спадає на плечі їй, неначе ясно-сірий туман, губи блідо червоніють, мов крізь біло-прозоре ранкове небо ллється ледве помітне ясно-червоне світло зорі; брови злегка темніють… Ох! це Катерина! Тут відчув Данило, що руки й ноги у нього скуті; він силкувався говорити, та губи ворушилися без звуку.

Нерухомо стояв чаклун на своєму місці. «Де ти була?» спитав він, і та, що стояла перед ним, затремтіла.

«О! навіщо ти мене викликав?» тихо застогнала вона. «Мені було так радісно. Я була в тому самому місці, де народилася і прожила п'ятнадцять років. О, як хороше там! Які зелені й пахучі ті луки, де я гралася в дитинстві; і польові квіточки ті ж самі, і хата наша, і город! О, як обняла мене люба мати моя! Яка любов у неї в очах! Вона голубила мене, цілувала у вуста і щоки, розчісувала густим гребінцем мою русу косу… Батьку!» тут вона втупила в чаклуна бліді очі: «навіщо ти зарізав матір мою?»

Грізно чаклун посварився пальцем. «Хіба я просив тебе говорити про це?» і прозора красуня затремтіла. «Де тепер пані твоя?»

«Пані моя, Катерина, тепер заснула, а я й зраділа з того, спурхнула й полетіла. Мені давно хотілося побачити матір. Мені раптом стало п'ятнадцять років; я вся стала легенька, як пташка. Навіщо ти мене викликав?»

«Ти пам'ятаєш усе те, що я говорив тобі вчора?» спитав чаклун так тихо, що ледве можна було розібрати. «Пам'ятаю, пам'ятаю; та чого б не дала я, щоб тільки забути про це. Бідна Катерина! вона багато чого не знає з того, що знає душа її».

«Це Катеринина душа», подумав пан Данило; та все ще не наважувався поворухнутися.

«Покайся, батьку! Хіба не страшно, що після кожного убивства твого мерці підіймаються з могил?»

«Ти знову за старе!» грізно перебив чаклун. «Я поставлю на своєму, я змушу тебе зробити, що мені хочеться. Катерина полюбить мене!..»

«О, ти страховище, а не батько мій!» застогнала вона. «Ні, не буде, як ти хочеш! Правда, ти здобув нечистими чарами своїми владу викликати душу й мучити її; та сам тільки бог може змушувати її робити те, що йому хочеться. Ні, ніколи Катерина, доки я буду держатися у її тілі, не наважиться на безбожний вчинок. Батьку, вже близько страшний суд! Коли б ти і не батько мій був, і тоді не змусив би мене зрадити свого коханого, вірного чоловіка. Коли б чоловік мій і не був мені вірний і любий, і тоді б не зрадила його, тому, що бог не любить клятвопорушних і невірних душ».

Тут втупила вона бліді очі свої у віконце, під яким сидів пан Данило, і застигла на місці…

«Куди ти дивишся? Кого там бачиш?» закричав чаклун; прозора Катерина затремтіла. Та вже пан Данило був давно на землі і пробирався з своїм вірним Стецьком у свої гори. «Страшно, страшно!» говорив він про себе, відчувши якийсь страх у козацькому серці, і незабаром пройшов через свій двір, де так само міцно спали козаки, крім одного, що сидів за вартового і курив люльку.

Небо все було засіяне зірками.

V

Як добре ти зробив, що розбудив мене!» говорила Катерина, протираючи очі вишиваним рукавом своєї сорочки і розглядаючи з ніг до голови свого чоловіка, що стояв перед нею. «Який страшний сон я бачила! Як важко дихали груди мої! Ух!., мені здавалося, що я вмираю…»

«Який же сон, чи не такий?» і став Бурульбаш розповідати дружині своїй усе, що він бачив.

«Ти як про це дізнався, чоловіче мій?» спитала, здивувавшися, Катерина. «Та ні, багато чого мені невідомо з того, що ти розповідаєш. Ні, мені не снилося, що батько убив матір мою; ані мерці, нічого не бачила я. Ні, Даниле, ти не так розповідаєш. Ох, який страшний батько мій!»

«І не диво, що ти багато чого не бачила. Ти не знаєш і десятої частини з того, що знає душа. Чи знаєш, що батько твій антихрист? Ще минулого року, коли збирався я разом з ляхами на кримців «V (тоді я ще держав руку того невірного народу), мені говорив ігумен Братського монастиря, він, жінко, свята людина, що антихрист має владу викликати душу кожної людини; а душа гуляє по своїй волі, коли людина засне, і літає разом з архангелами навколо божої світлиці. Мені з першого разу не сподобалося обличчя твого батька. і, Коли б я знав, що у тебе такий батько, я б не одружувався з тобою; я б кинув тебе і не взяв би на душу гріха, породичавшись з антихристовим племенем».

«Даниле!» сказала Катерина, затуливши обличчя руками і плачучи: «чи я завинила чим перед тобою? Чи я зрадила тебе, любий мій чоловіче? Чим же накликала на себе гнів твій? Чи невірно слугувала тобі? чи сказала наперекір слово, коли ти повертався напідпитку: з молодецького бенкету? Чи тобі не народила чорнобривого сина?..»

«Не плач, Катерино, я тебе тепер знаю і не кину нізащо. Гріхи і: всі лежать на батькові твоєму».

«Ні, не називай його батьком моїм! Він не батько мені. Бог свідок, я зрікаюся його, зрікаюся батька! Він антихрист, боговідступник! Хай гине він, потопає — не подам руки врятувати його. Хай сохне він від таємної трави — не подам води напитися йому. Ти в мене батько мій!»

V

У глибокому склепі в