Читати книгу - "Остання збірка"

— Це ризик, містере Едельштайн, але він абсолютно необхідний з двох причин, — відповів Ситвел. — Справа в тому, що ця умова забезпечує психологічний зворотний зв'язок і тим самим сприяє підтриманню гомеостатичної світобудови.

— Даруйте, я не зовсім...

— Спробуємо інакше. Ця умова зменшує силу трьох бажань і в такий спосіб допомагає утримати ситуацію в розумних межах. Адже бажання надзвичайно потужний інструмент.

— Можу собі уявити, — кивнув Едельштайн. — А друга причина?

— Могли б і самі здогадатися, — сказав Ситвел, оголюючи бездоганно білі зуби в деякій подобі посмішки. — Подібні пункти є нашим, так би мовити фірмовим, знаком. Тавром, яке засвідчує справжній пекельний продукт.

— Розумію, розумію, — вимовив Едельштайн. — Але мені буде потрібен певний час на обмірковування.

— Пропозиція дійсна протягом тридцяти днів, — сказав Ситвел, підводячись. — Вам треба лише чітко й голосно вимовити своє бажання. Про все інше подбаю я.

Ситвел попрямував до дверей, але Едельштайн зупинив його.

— Я хотів би обговорити ще один момент.

— Який?

— Так сталося, що в мене немає найзапеклішого ворога. Власне, в мене взагалі немає ворогів.

Ситвел розреготався й червоною хусткою витер сльози.

— Едельштайне! — промовив він. — Ви неперевершені! Жодного ворога!.. А ваш кузен Сеймур, якому ви відмовилися позичити п'ятсот доларів на започаткування бізнесу з хімічного чищення? Чи ви гадаєте — він ваш друг?

— Я не подумав про Сеймура, — зізнався Едельштайн.

— А що ви скажете про місіс Абрамович, яка плюється від однієї лише згадки про вас, тому що ви не схотіли одружитися з її Марджорі? А Том Кесиді з квартири 1С вашого будинку, власник повного зібрання промов Гебельса? Він щоночі мріє перебити всіх євреїв, починаючи з вас... Гей, з вами все гаразд?

Едельштайн сидів на дивані, раптом зблід і знову стиснув руки.

— Мені й на думку не спадало, — пробурмотів він.

— Нікому не спадає, — заспокоїв Ситвел. — Не засмучуйтесь і не беріть близько до серця. Шість чи сім ворогів — це дрібниці. Можу вас запевнити, що це значно нижче середнього рівня.

— Хто ще! — запитав Едельштайн, важко дихаючи.

— Я не хотів би про це говорити. Навіщо зайві клопоти?

— Але я маю знати, хто мій найзаклятіший ворог! Це Кесиді? Може, варто купити рушницю?

Ситвел похитав головою.

— Кесиді-нешкідливий, недоумкуватий сновида. Він не зачепить вас і пальцем, повірте мені. Ваш найзаклятіший ворог — людина на ім'я Едвард Самуель Манович.

— Ви впевнені? — запитав вражений Едельштайн.

— Абсолютно.

— Але Манович мій найкращий друг!

— І ваш найзапекліший ворог, — вимовив Ситвел. -Іноді так буває. До побачення, містере Едельштайн, зичу вам удачі з усіма трьома побажаннями.

— Зачекайте! — вигукнув Едельштайн. Він хотів поставити мільйон запитань, але був такий збентежений, що спитав лише: — Як сталося, що пекло переповнене?

— Тому що безмежні лише небеса.

— Ви знаєте і про небеса також?

— Звісно. Це наша материнська корпорація. А зараз я маю йти. У мене ще одне замовлення в Паукіпсі. На все добре, містере Едельштайн.

Ситвел махнув рукою, повернувся і вийшов крізь зачинені двері.

Кілька хвилин Едельштайн не міг прийти до тями. Він думав про Еді Мановича. Його найзапекліший ворог!.. Смішно, в пеклі явно помилилися. Він знав Мановича майже двадцять років, зустрічався з ним мало не щодня, грав у шахи, випивав у барах. Вони разом гуляли, ходили в кіно і принаймні раз на тиждень разом обідали.

Щоправда, часом Манович роззявляв свій великий рот і переходив межі дозволеного.

Іноді він бував напрочуд грубий.

Чесно кажучи, Манович не раз поводився просто образливо.

-Але ж ми друзі, — сказав сам собі Едельштайн. -Ми — друзі, чи не так?

Він знав, що є дуже простий спосіб це перевірити — побажати собі мільйон доларів. Тоді Манович матиме два мільйони. Ну то й що? Чи буде його, багату людину, хвилювати, що його найкращий друг багатший за нього?

Буде! Ще й як! Йому все життя не даватиме спокою думка про те, що хитрий Манович забагатів на його, Едельштайна, бажанні.

«Боже мій! — подумав Едельштайн. — Ще годину тому я був бідною, але щасливою людиною. Тепер у мене є три бажання і один ворог».

Він похитав головою й обхопив її руками. Треба було все ретельно обміркувати.

Наступного дня Едельштайн узяв на роботі тижневу відпустку за власний рахунок; він день і ніч сидів над блокнотом з олівцем у руці. Спершу на думку не спадало нічого, крім замків. Замки асоціювалися з бажаннями. Однак при ретельнішому аналізі з'ясувалося, що не все так просто. Будучи власником середнього замку своєї мрії з триметровими кам'яними мурами, землями та всім іншим, доведеться піклуватися про його утримання, думати про опалення, оплату праці кількох слуг, тому що менша кількість виглядатиме смішно.

Тобто зрештою усе зводилося до грошей.

«Я можу утримувати пристойний замок на дві тисячі доларів на тиждень, — прикинув Едельштайн, швидко записуючи в блокнот цифри. — Але це означає, що Манович утримуватиме два замки на чотири тисячі доларів на тиждень!»

Нарешті, замки лишилися позаду, і думки Едельштайна почали гарячково аналізувати можливості й комбінації різних подорожей. Можна було б попросити круїз довкола світу? Щось не хочеться. Літо в Європі? Може бути. Або хоча б двотижневий відпочинок у Фонтенбло, на Маямі-Біч, щоб заспокоїти нерви.

Але тоді Манович отримає дві відпустки! Поки Едельштайн відпочиватиме у Фонтенбло, Миновичу дістануться апартаменти люкс у «Кей Ларго Колоні Клаб». Двічі.

Краще вже залишатися бідним і змусити Мановича жити у злиднях.

Краще, але не зовсім.

Минав останній тиждень. Едельштайн дедалі більше впадав у відчай і сердився. Він цинічно говорив собі:

«Я ідіот, з чого я взяв, що все це правда? Так, Ситвел зміг пройти крізь двері, але хіба він обов'язково чарівник? Може, все це мені привиділося».

Він сам здивувався, коли встав і промовив голосно і чітко:

— Я бажаю двадцять тисяч доларів! Негайно!

Він відчув м'який поштовх. А витягши свій гаманець, знайшов у ньому підписаний чек на $20 000.

Едельштайн пішов до банку й простягнув клеркові чек, тремтячи від страху, що зараз його схопить поліція. Менеджер поглянув на чек і підписав його. Касир запитав, якими купюрами видати суму. Едельштайн вирішив покласти гроші на свій рахунок.

На виході з банку він зіткнувся з Мановичем, чиє обличчя випромінювало