Читати книгу - "У сріблястій місячній імлі"

— Он він іде! — сказав патякало.

До бару зайшов середній на зріст чоловік у буденному костюмі. Зовнішність у нього була звичайнісінька, і поводився він як звичайний обиватель. Він не ковзав допитливим поглядом по залі, як це роблять досвідчені злочинці, блискавично реєструючи присутніх і зразу ж класифікуючи їх, а безтурботно рушив до бармена й сів там, ані разу не озирнувшися.

— Коли б ви мені не сказали… — нерішуче мовив лейтенант.

— Адже справді “Непримітний”, хіба ні? — не без гордості спитав патякало.

Якийсь час вони мовчки роздивлялися не дуже широку спину Непримітного.

— Мені впало в око, що хода в нього начебто — як би його сказати? Може, надто карбована, так наче в нього протез… — задумано мовив сержант.

— Протез? — Семові Меттісону сяйнула думка. В будинку старого Баткінса валялися протези! Він повернувся до патякала.

— Може, це занадто, коли я запитаю, де він живе?

— Я дам вам відповідь безкоштовно, — відповів патякало. — Цього не знає ніхто.

Лейтенант кивнув головою, а тоді повернувся до сержанта:

— Тобі більш нічого не впада в очі?

Нед Пінкертон похитав головою.

— Він увесь час повертається до нас спиною. Так, наче навмисне не хоче сюди дивитися. Він взагалі майже не рухається. Ну от, хтось сідає поруч нього на табурет, а він навіть не озирнувся.

— Отак завжди, — підтвердив патякало.

В цю мить Непримітний поклав гроші й підвівся з місця.

— Швидше, йди за ним і з’ясуй, де він живе! — наказав лейтенант.

Сержант устав і пішов до туалету. Скоро після того Непримітний вийшов з ресторану, і двері за ним зачинилися.

— Звичайно він залишається тут надовше? — спитав лейтенант.

— Сам не знаю, в чім річ, — сказав патякало насторожено. — Може, щось має статися. Але тут зараз немає нікого, хто міг би зчинити колотнечу, — роззирнувся він по залі.

Вони почекали ще чверть години, але все було спокійно.

Тоді лейтенант розпрощався.

Сержант Пінкертон, удавшись до не раз уже випробуваного шляху — вікно в туалеті, — вистрибнув у двір і вийшов на вулицю. Там за десять кроків попереду він побачив Непримітного й рушив слідом за ним, узявши на озброєння весь свій досвід і хист.

Непримітний неквапливо йшов вулицею вниз, зупинявся то тут, то там, роздивлявся вітрини чи машини, проте жодного разу не обернувся. Йти за ним назирці було неважко, тим більше, що він був у світло-сірому капелюсі. І все ж Нед Пінкертон напружив усю свою увагу.

Коли Непримітний знову зупинився перед однією з вітрин — то була хлібна крамниця, — здавалося, наче він щось пригадує. Потім він зайшов до крамниці.

Нед Пінкертон проминув вітрину, кинувши на неї побіжний погляд. У крамниці було кілька покупців: отже, він мав час, щоб закурити сигарету. Це тривало кілька хвилин, тоді вийшов Непримітний з пакунком у руках, але дивно — пішов тепер дуже швидко і в протилежному напрямі.

Недові Пінкертону не довелося довго йти слідом за ним. Якихось сто кроків — і чоловік зайшов до одного з будинків.

Сержант прослизнув у парадні двері й прислухався. Нагорі чулися кроки, десь на третьому поверсі. Потім дзенькнув дзвоник. Відчинилися двері, жіночий голос промовив: “Господи боже, звідки в тебе цей кумедний капелюх?” І чоловічий голос відповів: “У хлібній мені трапився якийсь ідіот, що заклався зі мною на свій капелюх, нібито булочки вчорашні, ну й, звісно, програв…” А потім двері зачинилися.

Нед Пінкертон чимдуж метнувся назад до крамниці — та Непримітного там уже не було.

— То ось вона, Джімова фортеця! — сказала Джейн, коли вони зупинились перед великим будинком, типу вілли.

— Тепер це ваша фортеця! — зауважив репортер.

— На жаль, — замислено кинув Чарлз Гарднер. Він натиснув цифрову комбінацію, але й тепер нічого не сказав про необхідність перерахування дати.

У Джейн були сумні очі, коли вони ходили по кімнатах, але вона мовчала. Цього разу Чарлз довше пробув у лабораторіях і коморах; він пояснював цікавому репортерові призначення то того, то іншого приладу і потай іще більше, ніж минулого разу, схилявся перед багатогранністю інтересів небіжчика. Аж за годину вони дійшли до робочого кабінету й посідали там, трохи втомлені.

— Я не розумію одного, — сказав репортер, — якщо вже людина так витрачається, то має ж це дати хоча б якийсь результат!

— Ви не знаєте вчених, — заперечила Джейн. — Вони інколи можуть бавитися, як діти, от тільки іграшки в них дорожчі й небезпечніші.

Та репортер не задовольнився цим поясненням.

— І все ж дитина будує з кубиків вежу — маєте вежу. Або, коли вона розсипалася, тоді навкруги валяються кубики. А тут ані вежі, ані дощечок.

— А я теж не розумію, — зізнався Гарднер. — Я не бачу передусім ніякої системи в багатьох сферах, що ними захоплювався Баткінс. Повинен же бути хоч якийсь зв’язок. Він завжди залюбки щось майстрував. Наукове приладобудування завдячує йому чимало ідей. А коли він майстрував якісь прилади, то — які? І де вони?

— Мають же бути якісь нотатки, листування, замовлення, квитанції, — сказала Джейн. — Ти краще знав його: він любив порядок?

— Фанатично! — відповів Чарлз.

Джейн підвелася й підійшла до вмонтованих у стіни полиць, заставлених книжками. В одній із розташованих під полицями шаф заввишки до пояса людині Джейн знайшла стосик папок. Вона розкрила кілька і стала гортати.

— Газетні вирізки. Знову вирізки. Тут так само. Стоп, ось тут рахунки… Продукти, промислові товари. Тут рахунки на поставка лабораторного обладнання. Одна, друга, третя папка — повні. Ти можеш цим поцікавитися, Чарлі; може, тут щось знайдеться. А що тут? Листування з науковими установами. За це візьмусь я. Генрі, ви зумієте приготувати в отій механізованій кухні каву для всіх? Гадаю, ви знайдете там усе, що потрібно, він любив каву.

Тимчасом як Джейн і Чарлз узялися до паперів, репортер зазнав на кухні чимало всіляких пригод серед безлічі приладів та кнопок, що про їхнє призначення можна було лише здогадуватись, а тоді експериментувати, натискуючи їх одна за одною. З шафами якось іще вийшло, вони відчинялися й виставляли перед очі свій вміст. Але крім шаф, там було ще щось на зразок цілої поточної лінії невисоких білих блоків,